Роберт Ервін Говард

ДОНЬКА КРИЖАНОГО ВЕЛЕТНЯ

Брязкіт мечів затих, крики різанини вщухли; тиша лягла на заплямований червоним сніг. Бліде, суворе сонце, що так сліпучо виблискувало на крижаних полях і засніжених рівнинах, викрешувало срібне сяйво з пошматованих панцирів і зламаних клинків там, де купами лежали мерці. Безвільна рука все ще стискала розбите руків’я; голови в шоломах, закинуті в передсмертній агонії, спрямовували руді та золоті бороди похмуро вгору, наче в останньому воланні до Іміра, льодового велетня.

Крізь червоні замети й тіла, заковані в кольчуги, дві постаті наближалися одна до одної. У цій цілковитій пустці рухалися лише вони. Морозне небо над ними, біла безкрая рівнина — навколо, мерці — біля їхніх ніг. Повільно пробиралися вони крізь трупи, наче привиди, що йдуть на побачення серед руїн світу.

Їхні щити зникли, панцирі були погнуті. Кольчуги заляпані кров'ю, мечі — червоні. На рогатих шоломах виднілися сліди лютих ударів.

Заговорив той, чиї кучері й борода були рудими, як кров на залитому сонцем снігу.

— Чоловіче з ворондовим волоссям, — сказав він, — назви мені своє ім’я, щоб мої брати у Ванагаймах знали, хто був останнім із загону Вульфгера, хто поліг від меча Геймдуля.

— Ось моя відповідь, — відказав чорнявий воїн. — Не у Ванагаймах, а у Валгаллі ти назвеш своїм братам ім’я Конана з Кімерії.

Геймдуль заревів і стрибнув, його меч описав могутню дугу. Конан похитнувся, і його зір заслали червоні іскри, коли лезо розсипалося блакитним вогнем об його шолом. Але, хитаючись, він завдав удару всією силою своїх могутніх плечей. Гострий наконечник пробив мідну луску, кістки й серце, і рудоволосий воїн впав мертвим до ніг Конана.

Конан стояв, погойдуючись, волочачи меч; раптова нудотна втома навалилася на нього. Блиск сонця на снігу різав очі, наче ніж, а небо здавалося зіщуленим і дивно далеким. Він відвернувся від розтоптаного простору, де жовтобороді воїни застигли в обіймах смерті з рудоволосими вбивцями. Він ступив кілька кроків, і сяйво снігових полів раптом потьмяніло. Хвиля сліпоти наринула на нього, і він опустився на сніг, спершись на одну руку в кольчузі, намагаючись струсити темряву з очей, як лев струшує гривою.

Сріблястий сміх прорізав його запаморочення, і зір повільно прояснився. У всьому ландшафті з’явилася якась дивина, яку він не міг збагнути чи визначити — нетутешній відтінок землі та неба. Але він недовго думав про це. Перед ним, похитуючись, як молоде деревце на вітрі, стояла жінка. Її тіло було подібне до слонової кістки, і, якщо не рахувати серпанку з павутинки, вона була нагою, як у день свого народження. Її стрункі босі ноги були білішими за сніг, який вони зневажали. Вона засміялася, і її сміх був солодшим за дзюрчання срібних фонтанів і отруйним від жорстокого глузування.

— Хто ти? — зажадав відповіді воїн.

— Яке це має значення? — Її голос був музичнішим за арфу зі срібними струнами, але в ньому відчувалася гострота жорстокості.

— Клич своїх людей, — прохрипів він, хапаючись за меч. — Хоч сили покидають мене, вони не візьмуть мене живим. Я бачу, що ти з ванів.

— Хіба я це казала?

Він знову подивився на її неслухняні кучері, які спочатку прийняв за руді. Тепер він бачив, що вони не були ні рудими, ні жовтими, а являли собою розкішне поєднання обох кольорів. Він дивився заворожено. Її волосся було наче ельфійське золото; відбиваючись від нього, сонце сліпило його. Її очі не були ні цілком блакитними, ні цілком сірими — вони мінилися різними барвами, танцюючими вогниками й хмарами кольорів, яких він не міг розпізнати. Її повні червоні губи посміхалися, і від струнких ніг до сліпучої корони її хвилястого волосся її тіло кольору слонової кістки було таким само досконалим, як сон бога. Пульс Конана гупав у скронях.

— Я не можу збагнути, — сказав він, — чи ти з Ванагайма і мій ворог, чи з Асгарда і мій друг. Далеко я мандрував — від Зінгари до моря Вілаєт, у Стігії та Куші, і в країні гірканців; але такої жінки, як ти, я ніколи не бачив. Твої коси сліплять мене своїм сяйвом. Навіть серед найвродливіших дочок асів я не бачив такого волосся, присягаюся Іміром!

— Хто ти такий, щоб присягатися Іміром? — поглузувала вона. — Що ти знаєш про богів льоду та снігу, ти, що прийшов із півдня шукати пригод серед чужинців?

— Темними богами мого власного роду! — гнівно вигукнув він. — Хіба я задніх пас у грі мечів, чужинець я чи ні? Сьогодні я бачив, як пало вісімдесят воїнів, і я один вижив на полі, де розбійники Вульфгера зустрілися з людьми Брагі. Скажи мені, жінко, чи бачила ти блиск кольчуг на снігових рівнинах, чи бачила озброєних людей, що рухаються по льоду?

— Я бачила паморозь, що виблискує на сонці, — відповіла вона. — Я чула вітер, що шепоче над вічними снігами.

Він похитав головою.

— Ньорд мав підійти до нас до початку битви. Боюся, він і його воїни потрапили в засідку. Вульфгер лежить мертвий з усіма своїми дружинниками. Я думав, що в радіусі багатьох ліг звідси немає жодного села, бо війна занесла нас далеко, але ти не могла прийти здалеку по цих снігах, така нага, як є. Веди мене до свого племені, якщо ти з Асгарда, бо я слабну від утоми битви.

— Моя оселя далі, ніж ти можеш дійти, Конане з Кімерії! — засміялася вона. Широко розкинувши руки, вона заколихалася перед ним, її золота голова розпусно похилилася, її іскристі очі таїлися під довгими шовковими віями. — Хіба я не прекрасна, чоловіче?

— Наче Світанок, що біжить голим по снігах, — пробурмотів він, його очі палахкотіли, як у вовка.

— То чому ж ти не підведешся й не підеш за мною? Хто цей могутній воїн, що падає переді мною? — співала вона в палкому глузуванні. — Лягай і помри в снігу з іншими дурнями, чорнявий Конане. Ти не зможеш піти туди, куди я тебе поведу.

З прокляттям чоловік звівся на ноги, його блакитні очі палахкотіли, темне шрамоване обличє перекосилося. Лють стрясала його душу, але жадання до цієї постаті, що глузувала з нього, гупало в його скронях і гнало дику кров жилами. Пристрасть, люта, наче фізичний біль, затопила все його єство, так що земля і небо попливли червоним перед його запамороченим поглядом, а втома й слабкість зникли в безумстві.