20. Ти не передумав?

Лукʼян

Розгрібати роботу було напряжно. Авжеж, у нас були докази. Ми одразу почали готувати позов щодо честі, гідності та ділової репутації компанії. Так як зараз керував фірмою я, то і подавати позов мав теж я.

Батько сказав, щоб я розбирався сам, йому зараз не можна було влазити в скандал. Але він був злий… Я знав, що він дуже любив мене і завжди пишався, але цього разу я прямо відчував, що він розчарувався в мені. 

Коли я погортав всі ті новини, то помітив, що вони навіть Кару в усе це приплели. Ну, добре, що хоч не зробили винною, а навпаки моєю жертвою. Я подумав, може краще їй дійсно не бачитись зі мною хоча б деякий час, щоб хоч її оминув цей скандал.

Власне, через це я і вирішив їй подзвонити, коли був вже в машині і збирався заїхати кудись повечеряти.

Кара взяла слухавку одразу, а коли ми привітались, я одразу сказав: 

— Каро, ти ж бачила, що зараз шириться мережею? Може, нам краще не бачитись якийсь час? Я не хочу, щоб ти теж постраждала через цей скандал, щоб тебе діставали.

Хоча, уявити собі, що ми не будемо бачитись, мені було дуже складно. Я сильно кохав Кару, навіть не знав, що можу так кохати, поки не зустрів її.

 — Не говори дурниць, — пробурчала вона. — Ти ж знаєш, що я не боюся цих діставучих, сама можу дати здачі. А що твої батьки? Дуже зляться?

— Батько скоріше розчарований, ніж злий, а це ще гірше для мене, — зізнався я. 

 — Може, я чимось можу допомогти тобі? — скпитала Кара з турботою в голосі. 

— Та тут нема чим допомогти… Ти точно не переживаєш через це? Не просто так це кажеш? Я правда не хочу, щоб тобі було некомфортно.

 — Ні, я за тебе переживаю, але не бачу в цьому нічого загрозливого для себе, тож не переймайся. Все налагодиться, от побачиш, — відповіла Кара. 

— Я дуже сильно кохаю тебе, — прошепотів я. Це було моє друге зіззнання їй, але перше було в повідомленні, тому я відчував хвилювання, коли казав ці слова. 

 — І я тебе кохаю. Хочу, щоб ми завжди були разом, — сказала вона тихо.

— Значить, ми будемо. І ніхто нам не завадить, — відповів я рішуче. — Обіцяю тобі…

***

Ми з Карою домовились зустрітись за годину на вечері, але тільки наш дзвінок перервався, мені на телефон подзвонив незнайомий номер. Я здивувався, але подумав, що це може по роботі, тож взяв слухавку.

— Алло, добрий день, у мене не визначився номер, з ким я розмовляю? 

 — Добрий день, мене звуть Володимир Пашинський, я батько Кари, — почулося у слухавці.  — Хотів би з тобою поговорити. Але не по телефону.

— Так, авжеж. Можемо зустрітися зараз, якщо ви десь біля центру, — запропонував я.

Певно, він теж бачив ті статті. Мене б не здивувало це… Авжеж, він не захоче, щоб його донька зустрічалась зі мною. Але я маю пояснити йому, що у нас все серйозно і що ми не розійдемось через журналістів.

Він погодився на зустріч і я поїхав до нього.

На вулиці біля парку було доволі порожньо. Я підійшов до нього, щойно побачив, і привітався:

— Добрий вечір… 

Він потиснув мені руку:

 — Добрий вечір. Я хотів попросити тебе не перешкоджати тому, щоб Кара поїхала насвчатися до Львова. Так буде краще для неї, особливо зважаючи на всю цю ситуацію, яка зараз склалася з твоєю фірмою… Не хочу, щоб мою доньку зачепив цей скандал і зіпсував її репутацію…  

— Я теж не хочу, щоб її зачепив скандал, — я кивнув. — Але я не можу відпустити її до Львова. Я кохаю Кару. Хочу, щоб ми були разом. Я пропонував їй деякий час не бачитись, щоб скандал згас, але Кара відмовилась. 

 — А ти думаєш лише про себе, — він підвищив голос. — Запропонував для проформи пару днів не бачитись, і радий. А про її безпеку подумав? Раптом її викрадуть або зроблять ще щось, аби вплинути на тебе?

— Їй нічого не загрожує, — я насупився. — Яке ще викрадення? 

— Я тобі сказав, не лізь до Кари! — він раптом замахнувся на мене кулаком…

КАРА

Батько прийшов додому якийсь сердитий, я чула, як вони з матір’ю про щось радилися у вітальні, зачинивши двері так, що я чула лише їхні голоси, але слів розібрати не могла. Я відчула тривогу. Не сумнівалася, що сперечаються вони знову через мене і обговорюють, як би відправити мене до Львоіва. Але я не мала наміру виконувати їхні вказівки. У мене своя голова на плечах і я вже повнолітня. Так що вони не мають права вирішувати за мене, де жити і де навчатися. 

Через якийсь час мама вийшла з вітальні і пішла на кухню, де я саме робила чай. 

 — Що там трапилося у тата? — запитала я. 

— А ти все в своїх хмарах! Батька бачила? Який у нього синець на руці! То все твій коханий Лукʼян! — вона набрала собі води і почала жадібно її пити.

 — Що? — не повірила я. — Батько побився з Лук’яном? Але навіщо він пішов до нього? Певно, хотів добитися того, щоб ми з Лук’яном розійшлися?

— Що б не хотів батько, це не дає право твоєму Лукʼяну розпускати руки! 

 — Я не вірю, що Лук’ян розпускав руки, він не такий! Скоріше б повірила, що батько сам почав бійку, — похитала головою я. 

— Та ти йому, я дивлюсь, що завгодно пробачиш. І зробиш його білим і пухнастим, — вона насупилась. — Але це не так! Це була остання крапля! Все, ми забороняємо тобі з ним зустрічатися! Завтра ж поїдеш до Львова, іди збирай речі!

 — Так, я зберу речі, але до Львова не поїду, — я гримнула чашкою об стіл. — Мені набридли якісь постійні змови проти мене! Я переїжджаю до Лук’яна!

— Ти не можеш, я не пущу тебе! — мама аж зі стільця встала.

На крик прибіг і батько:

— Що тут відбувається? — запитав він.

 — Навіщо ти ходив до Лук’яна? — повернулася до нього я. — Я все одно нікуди не поїду! Кохаю Лук’яна, а він мене, ми будемо жити разом!

Не дочекавшись їхньої реакції, побігла до своєї кімнати і почала закидати до валізи речі. Батьки ніби принишкли, не давали про себе знати. Але, коли я вийшла перевдягнена і з валізою, вони в шоці поглянули на мене.