19. Ну що, розібрався?

КАРА

 — Подумай ще раз, — сказав батько. — Така гарна нагода, а ти не хочеш нею скористатися! Потім будеш шкодувати…

 — Не буду. Лук’ян мене влаштував до Київського університету. Так що я довчуся тут, а робота в мене вже є, і майбутній чоловік є. Вам не потібно за мене переживати!

— Як це він тебе "влаштував"? — насупилась мама. — Аби куди, тільки щоб ти лишилась тут, при ньому?

 — Не аби куди, а в найкращий універ Києва, — сказала я. — І я вже подала документи, з наступного тижня починаю навчатися, ну, заочно, бо продовжуватиму працювати. Не хочу залежати ні від кого.

— Це… Це неправильно! — вигукнула мама. — Ти зовсім нас не слухаєшся тепер через цього Лукʼяна!

— Так, він погано на тебе впливає! — погодився батько. — Ти поїдеш до Львова і крапка! 

 — Не поїду, — вперлась я. — І ви мене не змусите! Якщо будете тиснути, я зберу речі і переїду до Лук’яна!

— Ясно, така, значить, ти донька, — мама схопилась за серце. — Коханий, щось мені погано…

— Каро, принеси матері води, — батько взяв маму під руку і повів до дивану. — Тихо, все добре, заспокойся…

Я пішла на кухню і набрала в склянку води. Відчувала образу на батьків. Я вже два роки як повнолітня, вони не мають права вирішувати за мене, як мені жити. І все ж роблять це. Може, дійсно зібрати речі і піти? Але раптом мамі стане гірше? Треба переконатися, що цього не станеться, що з нею все буде гаразд, і тоді я точно з’їду…

 — Як ти? — запитала, повернувшись до кімнати зі склянкою воли і простягаючи її мамі. — Вибач, що засмутила тебе. 

— Я просто хочу тобі кращого майбутнього, щоб все добре було в тебе, щоб ти була в достатку і щаслива… — вона взяла склянку і зітхнула, відпивши пару ковтків.

— У мене все добре, — сказала я. — Лук’ян забезпечений, і я кохаю його, тож я буду в достатку і щаслива. І вам ми допоможемо погасити ті борги…

— Ти нічого не розумієш, Каро… Він багатий, хто зна, що трапиться, коли ти йому набриднеш… У вас ще й різниця у віці все ж є… 

— Я йому не набридну, — у мене аж сльози навернулись на очі від досади. — Ну чому ви так його не любите? Він дуже хороший… Турбується про мене, і різниця у віці в нас не така вже й велика…

***

Ми так і не знайшли спільну мову з батьками. Я поїхала на роботу з каменем на серці, але сподівалася, що з часом батьки все ж змиряться з тим, що мені не потрібен ніхто, крім Лук’яна. 

На роботі вдалося трохи відволіктися. А коли почалася обідня перерва, до мене знову підійшов шеф і сказав: 

— Привіт, Каро! Ти вже на обід? Ходімо разом, — він усміхнувся. — Я проглянув твій проект, можемо спробувати його втілити у цих нових клієнтів, але треба внести деякі правки перед тим, як пропонувати цей проект їм.

— Я дуже рада, що проект вам сподобався, — сказала я.  — Але, на жаль, я не можу зараз піти на обід з вами. Вибачте…

— Чому? Ти зайнята? — здивувася він. — Чи не хочеш працювати за обідом?

— Просто в мене є хлопець, ну, ви бачили його вчора, і йому неприємно, якщо я кудись ходжу з іншим чоловіком, — знітившись, сказала я.

— Зрозуміло, — він зітхнув і відвів погляд. — Добре, якщо так, давай попрацюємо в офісі? Працювати в офісі він же не заборонить?

— Так, не заборонить, — я усміхнулась. — Не подумайте, особисте життя мені не заважатиме виконувати свою роботу.

— Добре, тоді ходімо до мого кабінету, і захопи каву… Може, замовлю щось в офіс, бо перекусити все ж треба… 

Лукʼян

Я швидко пішов з парковки до ліфтів, а звідти до рецепції. Катерина, яка якраз сиділа там, щойно побачила мене, підскочила з місця:

— Там якісь  серйозні проблеми, — пошепки сказала вона. — Знайшли відмивання грошей чи щось таке…

— Як вони могли взагалі щось знайти за десять хвилин чи скільки вони тут? І чому мені подзвонив батько, а не, наприклад, ти? — я поглянув на неї. 

— Я ще не встигла йому подзвонити, — на її очі навернулися сльози. — Вони зовсім налякали мене, я розгубилася…

— Добре, я піду до них, — я зітхнув і пішов далі. 

Підозрював, що ті щось шукають саме в моєму кабінеті, або ж в бухгалтерії.

Власне, я не помилився з другим. Вони були в бухгалтерії. Але ми все там перевірили, тож я не розумів, що таке вони там могли знайти.

— Ви співвласник фірми? — запитав один із аудиторів. 

— Так, — я кивнув. — Я СЕО і маю контрольний пакет акцій. Що сталось? Ми тільки робили перевірку, у нас все під контролем, податки сплачені вчасно і в повному обсязі… Працюємо ми в чисту. 

— Все ж не зовсім у чисту, — хмикнув він. — Всі докази вже в нас, незабаром очікуйте підозру. 

Я був дуже здивований, але аудитори вже збирались і йшли. Ну, принаймні вони показали мені документи. 

— Я перевірю камери. Якщо ви щось мені підклали, це буде видно, — сказав не дуже вдоволено. 

— Перевіряйте, — відповів аудитор уже в дверях. — Треба було ретельніше все перевіряти раніше…

***

Коли вони пішли ми почали перевіряти все заново. І майже одразу знайшли якийсь незрозумілий файл. 

— Ще вчора при перевірці цього не було, — я насупився і поглянув на головну бухгалтерку. — Що це за файл?

— Не знаю, — пробелькотіла вона. — Я все перевіряла, нічого такого тут не було!