18. Аудитори

КАРА

 — Дякую, — я піднесла квіти до свого обличчя і вдихнула їхній аромат. — Там була калюжа, а ти знаєш, яка я роззява… Якби не Олексій, я б точно у неї вступила! Не ревнуй, будь ласка, ти в мене все одно найкращий! 

З цими словами я чмокнула його в щоку. Мені дуже хотілося помиритися з ним, було соромно за те наше листування, в якому я його розкритикувала. Насправді я вже шкодувала про ті необдумані, відправлені згаряча повідомлення. 

— Я не хочу, щоб ти з ним разом виходила з офісу, не хочу, щоб ви ходили в ресторани, — пробурмотів Лукʼян. — Мені це дуже неприємно. Я не буду нічого подібного робити в цілях помсти зі своєю секретаркою, я тоді погарячкував в повідомленні, але знай, що кожного разу, коли ти робиш так, мені боляче.

 — Добре, я постараюся більше не виходити з ним з офісу і не ходити до ресторану. Не ображайся, будь ласка, — сказала я, зазирнувши йому в очі і усміхнувшись. Бачила, що він теж уже не такий суворий, і на його обличчі з’являється усмішка. 

— Добре, — Лукʼян подався вперед і торкнувся своїми губами моїх, прикриваючи очі. 

Я відповіла на поцілунок, відчуваючи, як по всьому тілу побігли мурашки від одного його дотику. Все ж даремно Лук’ян так ревнує, адже нас із ним тягне одне до одного.

— Повечеряємо десь в ресторані? — запропонував Лукʼян. 

— Можна, але потім я все ж поїду додому, щоб батьки не гнівалися…

— Так, я розумію, — він кивнув. — Потім, трохи пізніше, ну, якщо захочеш, можна буде зʼїхатись. Ну, коли ти будеш готова. Я тебе не буду підганяти. Просто знай, що двері мого будинку завжди відкриті для тебе. 

— Дякую, я хочу, звичайно, — я усміхнулась. — От тільки батьків треба підготувати, щоб вони не влаштовували скандалів.. Думаю, через якийсь час вони побачать, що ти порядний, і відчують симпатію до тебе, тоді можна буде оселитися разом…

***

Ми посиділи в затишному ресторанчику, повечеряли і, здається, уся крига між нами скресла. Все знову було добре, ревнощі Лук’яна забулися, і я раділа цьому. 

Потім він відвіз мене додому.

 — Дякую за чудовий вечір, — сказала я, коли машина зупинилася біля нашого будинку. 

— І тобі дякую, Каро, — він подався вперед і поцілував мене. — Завтра маю попрацювати довше, у мене аудит намічається, — Лукʼян зітхнув. — А у батька передвиборча кампанія. Треба щоб все було ідеально. То певно не зможу тебе забрати. 

 — Нічого страшного, побачимось на вихідних, — сказала я і торкнулася його руки. — Добраніч! 

***

Увійшовши до будинку, відразу почула сердитий мамин голос. Вони про щось сперечалися з батьком у вітальні, але голос батька був не такий гучний, тож я могла розібрати лише окремі слова. Зрозуміла лише, що мова йде про мене. 

—...Дзвони їй, зараз же! — сказала мама ще голосніше. — Скільки можна… 

 — Я тут! — гукнула я. — Не треба хвилюватися, я вже вдома! 

— Тут вона! Іди сюди, Каро! — додала мама. Її тон все ще був невдоволений.

 — Добрий вечір, я ж вам писала, що зі мною все добре, — сказала я, заходячи до вітальні. Батько сидів у кріслі, а мама нервово ходила туди-сюди, поглядаючи на нього. 

— Так, ми бачили повідомлення. От тільки не бачили тебе, — мама підтисла губи. — Каро, ми з батьком якраз говорили про твоє майбутнє. Ми вирішили, що тобі варто продовжити навчання і отримати диплом. 

— Мій друг у Львові є деканом в Львівському Національному університеті Франка, — сказав батько. — Там є твоя спеціальність. Поїдеш туди і отримаєш магістра. Вони приймуть тебе зараз, правда, доведеться заплатити за цю сесію, ну, це не так важливо. Вже другий семестр відходиш, як треба. А якщо хочеш працювати — ми теж не проти. Будеш там на заочному, а працюватимеш в філіалі іншого мого друга. Домовимось. 

Лукʼян

Коли я вже приїхав додому, там було доволі нудно. Я подивився телевізор, погортав стрічку в Інсті, але все одно все було якось не так.

Подумав, що дуже хочу, щоб ми з Карою дійсно почали жити разом. Не знав, чи вона про батьків просто так сказала, чи дійсно проблема в них. Що як я занадто сильно тисну на неї? Але мені дійсно хотілось, щоб ми стали ще ближчими, щоб ми не розлучались… 

Коли я вже лягав у ліжко, мені на телефон прийшло повідомлення від Кари. Я одразу відкрив його: 

"Привіт, уявляєш, батьки хочуть відправити мене до Львова. Посварилася з ними через це…”

"В сенсі — до Львова? Чому?" — здивувався я. 

Такого я не очікував. Тобто, я взагалі не очікував, що Кара може кудись подітись. Вона ж київлянка, до чого тут Львів? 

“Там живе друг тата, він працює в універі, і тато домовився, що мене туди візьмуть на магістратуру. Але я розгнівалась, що вони не спитали в мене, а все вирішили самі…”

"Ти ж не поїдеш, правда?" — запитав я схвильовано. — "Якщо що, я можу домовитись і в Києві про магістратуру. Знайду когось." 

“Ні, я сказала, що не поїду. Вони перестали зі мною розмовляти. Але я сказала, що кохаю тебе і нікуди від тебе не поїду. І якщо вони будуть нападати на мене, я переїду до тебе…”

"Я погооврю з ними. Може, вони просто надто сильно переживають за тебе. Може, я дійсно надто поспішаю", — написав я і зітхнув. Кара дійсно ще була доволі молоденька, їй було всього двадцять. Може, в цьому вся справа? Її батьки, може, бояться, що вона завагітніє? Чи ще щось таке?