16. Неочікувана зустріч

КАРА

Я відчувала, що мені дуже хочеться переступити ту межу, яка поки що розділяла нас із Лук’яном. Але ніби щось зупиняло, сама не знаю, що. 

— Мабуть, ще зарано, — тихо прошепотіла я. 

— Все добре, не переживай, — він трохи відсторонився і відвів погляд. — Пробач. 

— Це я маю просити вибачення, — сказала я. — Якщо дівчина їде додому до хлопця, то, мабуть, це має означати, що не потрібно відмовлятися…

— Не видумуй, Каро, — він погладив мене по щоці. — Дівчина нікому нічого не винна. Ти теж мені нічого не винна. Я дуже хочу, щоб тобі було комфортно. Я почекаю, все добре. Тим паче… Ми там збирались подивитись фільм… І попкорн у нас є. Певно, ще теплий, — Лукʼян усміхнувся.

 — Так, давай подивимось фільм, — я зітхнула з полегшеннням, що він не образився на мене.  — Я дуже люблю попкорн!

— Ходімо, — він переплів наші пальці і повів мене назад до вітальні. Всадив на диван і взяв пульт. — Який там фільм ти хотіла?...

***

Фільм виявився дуже веселим, ми обоє сміялися, жартували, і зрештою вся незручність зникла. 

— Знаєш, поруч із тобою я почуваюся так, немов знаю тебе дуже давно, — зізналась я. 

— Це добре, — Лукʼян чмокнув мене в носик. — Я поруч з тобою почуваюсь трохи інакше. Хвилююсь весь час, якось це так незвично… Я дуже багато думаю про тебе, про нас з тобою…

 — Я теж багато думаю про тебе, — я взяла його за руку. — Про те, що ти дуже хороший. Ти особливий, не такий, як інші…

— Ти для мене теж найособливіша, — він переплів наші пальці і зазирнув мені в очі, а потім подався вперед, до моїх губ, прикрив очі і поцілував мене ніжно-ніжно.

Я відповіла на поцілунок, відчуваючи себе найщасливішою у світі. Тоді я думала, що ніколи не трапиться нічого такого, що могло б посварити або розлучити нас…

***

Коли настала пора лягати спати, мені стало трохи незручно. 

 — Може, я ляжу тут, на дивані у вітальні? — запитала я в Лук’яна. 

— Ні, — він похитав головою, але потім одразу додав: — Ляжеш в спальні. А я тут. Ну, я авжеж, сподівався, що ми поспимо як того разу… Але тоді я тебе без спросу переніс… Тож, певно, тобі буде комфортніше самій…

 — Та можна і вдвох, — сказала я. — Якщо тобі не буде дискомфортно через мене…

— Ні, мені буде комфортно, — одразу запевнив Лукʼян. — Мені сподобалось тоді спати з тобою… Ну, в сенсі просто спати. Хоча, те, авжеж, теж точно сподобається… Блін, ну ти не зважай на те, що я говорю. Якась одна фігня сьогодні.

 — Я не зважаю, — усміхнувшись відповіла я. — Часом сама говорю якісь дурниці… Тоді хто перший в душ?

— Ти — гостя, авжеж, ти, — сказав Лукʼян. — Дам тобі щось з одягу, зараз, — ми пройшли до спальні і він дістав якусь свою довгу білу футболку. — Тримай. 

 — Добре, тоді я швиденько, — я пішла до ванної. Коли взяла його гель для душу, відчула хвилювання, подумавши, що сьогодні знову буду пахнути ним. Швидко прийняла душ, одягнула Лук’янову футболку, що була мені до середини стегон, і вийшла з ванної. 

Лук’ян усміхнувся, але одразу відвів погляд і пішов в душ слідом за мною. 

Я ж лягла на ліжко, вкрилася ковдрою і заплющила очі. Мені було так тепло, затишно, як ніколи досі. Навіть, здається, трохи задрімала, коли почула, як відчинилися двері і вийшов Лук’ян. Розплющила очі і поглянула на нього. 

— Спи, — сказав він, коли підійшов до ліжка і ліг поруч, легенько чмокнувши мене в щоку. — Добраніч, Каро.

 — Добраніч, — прошепотіла я, відразу відчувши тепло, яким віяло від нього. — Мені дуже добре зараз…

— Мені теж, — сказав він неголосно…

ЛУКʼЯН

Зранку Кара була в моїх обіймах. Я вже деякий час не спав і дивився на неї, таку милу, ніжну і теплу, мою дівчинку. Мені здавалось, що з кожним днем, кожною хвилиною, я закохувався в неї ще більше. 

Я був дуже радий, що вона все ж довіряла мені і не стала вчора спати в окремій кімнаті. Чомусь мені здалось, якщо вона ляже, то ми тільки відсторонимось і той наш "невдалий" досвід буде стояти між нами. Але зараз я не відчував ніякої такої стіни, все завдяки тому, що Кара мені довіряла. 

Коли вона розплющила очі, то поглянула на мене і усміхнулась:

— Доброго ранку, ти давно не спиш?

— Ні, хвилин пʼять, — я чмокнув її в губи. — Але скоро і будильник задзвонить. Робота не чекає… Тож треба вставати і снідати. 

 — М-м-м, — вона потягнулася. — А що будемо снідати?

— Я не сильний кухар, але яєшню посмажу, або омлет, або вівсянку… Що хочеш? 

Мені подобалось прокидатись з Карою. Я вже уявляв, як це може бути, коли ми будемо жити разом… А ми будемо жити разом, обовʼязково, чомусь я в цьому не сумнівався.

***

Після того як ми поснідали і зібрались, я відвіз Кару на роботу. Трохи ревнував до її шефа, бо той бачиться з нею більше ніж я. Певно, Кара помітила за моїм виразом обличчя, що щось не так, бо сказала: 

— Ти якийсь засмучений став, щось трапилось?

— Подумав, що твій бос бачиться з тобою більше ніж я, — сказав я чесно. — Трохи заздрю йому.

— От воно що, ти ревнуєш, — засміялась вона. — Не хвилюйся, мені потрібен тільки ти. Хоча Олексій і симпатичний, але моє серце належить тобі!