12. Зізнання

КАРА

 — Сказали, що зарплата непогана, — продовжувала розповідати йому, але тут побачила, що вираз обличчя Лук’яна змінився, він насупився, ніби був чимось невдоволеним.  — Щось трапилось? Я щось не те сказала? 

— Ні, нічого, — він похитав головою. — Я радий, що ти знайшла щось, чим хочеш займатися. Добре, поїхали, я думав, що ми могли б погуляти набережною сьогодні і повечеряти. 

— Так, гарний план, — у мене виникло приємне передчуття. Здавалося, сьогодні буде чудовий вечір.  — Я рада, що тебе відпустили…

— Я теж. Дуже хотів зустрітись з тобою ще вчора, забронював столик в прикольному ресторані, ну, сьогодні вже ми точно туди потрапимо.

 — Так. сьогодні нам точно ніхто не завадить. Знаєш, мій батько мене вдарив, — зізналась я.  — Це було вперше, він ніколи раніше не піднімав на мене руку… 

— Що? — Лукʼян шоковано поглянув на мене. — Як?... Куди вдарив? — його долоня торкнулась моєї, хоч він і був за кермом, але ми знову стали на світлофорі, тому він зміг це зробити. 

 — Дав ляпаса, ну, не дуже сильно, — поспішила заспокоїти його я. — Не боляче, просто образливо. А все через те, що я сказала, що вони шукають мені чоловіка-багатія, тому хочуть, щоб ми з тобою… ну, мабуть я вже зайве сказала, — знітилась я. — Вибач…

Лукʼян раптом запаркував машину прямо на узбіччі. Нам сигналили інші водії, поки він різко перелаштовувався в крайній правий ряд. 

Але коли він зробив це і зупинив машину, то зазирнув мені в очі і взяв за руку, а потім підніс мою долоню до своїх губ і поцілував її. 

— Мені дуже шкода, Каро. Шкода, що так трапилось. Твій батько негідник… Як він міг здатись мені приємним… — він насупився.

 — Ні, він не негідник, він хороший. Просто зараз, певно, на нервах… У нього багато проблем… Не переймайся цим.  ми вже все залагодили… — сказала я.

— І все ж це не дає йому права бити тебе, — не погодився Лукʼян. — Добре, не будемо про це зараз, але якщо він знову щось таке зробить, я сам його вдарю.

— Дякую тобі, — я обняла його. — Я маю відстоювати свою думку, що б там не було. Якщо вони будуть продовжувати таку політику, я піду з дому, буду жити сама. Все зі мною буде добре, не хвилюйся. 

— Добре, — Лукʼян теж обійняв мене, я відчула, що його серце билось дуже швидко. — Поїхали, зробимо щось приємне, щоб ти не думала про те, що трапилось вдома. 

— Поїхали, — я усміхнулась йому. Відчувала якийсь такий приплив тепла і ніжності… Хотілося зберегти цей настрій, не порушити його нічим неприємним…

***

Ми трохи погуляли по набережній, милуючись красою осіннього міста. А потім увійшли до ресторану. Нас провели до столика. 

 — Тут дуже гарно, — я поглянула на букет білих троянд у вазі. — Навіть квіти мої улюблені!

— Ну, тут я просто обрав класику, — він усміхнувся. — Єдине, одразу подумав, що червоні і рожеві троянди все ж не для тебе. Червоні у мене асоціюються з іншим типом дівчат, як і рожеві. Чомусь коли думав про тебе, одразу подумав саме про білі. 

 — Ти вгадав, — сказала я. — Мені здається, ти знаєш про мене все… 

— Я знаю мало, але хотів би знати більше, Каро, — Лукʼян торкнувся своєю долонею моєї. 

Аж раптом мій телефон завібрував в кишені. Я помітила, що це був батько. 

 — Я відійду на хвилинку, — усміхнулася, вибачаючись. 

Лукʼян кивнув і теж усміхнувся, він не помітив, що мій телефон дзвонив. 

Я швидко пройшла до вбиральні, збираючись передзвонити татові.

—...Бачила, за тим столиком сидить та сама парочка з тіктоку. Я б на місці цієї дівки більше не зʼявлялась на людях, позорисько, скажи? — почула я голос прямо під дверима вбиральні і різко, навіть не встигнувши подумати, забігла в кабінку.

— А той красунчик з нею, певно, з жалощів! — відповіла їй інша. Вони вже зайшли всередину вбиральні. 

І як на зло, саме в цю мить батько знову передзвонив… Я так рознервувалась, що відпустила двері і кабінка відчинилась…

Дівчата одразу побачили мене… 

***
Візуалізація цього розділу в вигляді коміксу є в моїй інсті та телеграмі @detectivebooknet :) запрошую) 

ЛУКʼЯН

Я трохи хвилюваався, бо хотів сьогодні зізнатись Карі, що вона мені подобається. Не знав, як вона відреагує. Раптом, не повірить? Бо ж це я просив її зіграти мою дівчину. Вона може подумати, що я просто загрався, Але це було не так. 

Кара дійсно дуже подобалась мені. Вона була доброю, розумною, веселою, красивою… В усьому ідеальною. 

Тому коли я побачив, що вона йде до столика, пообіцяв собі, що зараз же зізнаюсь. От тільки коли вона підійшла ближче, я помітив, що вона якась засмучена. Навіть, здається, плакала…

 — Давай підемо звідси, — прошепотіла вона, підійшовши ближче до мене. 

— Каро, що трапилось? — здивувався я, але одразу дістав гроші і залишив їх на столі. Встав з місця і взяв її під руку, виводячи з зали. 

 — Вони сміялися над нами, — зітхнула Кара. 

— Хто сміявся? — не зрозумів я. — Чому? 

 — Ну, ті дівчата… Казали, що я осоромилася в Тіктоці, а ти зі мною тільки з жалощів…