19. Кара

Я з нетерпінням чекала нашого побачення. Вже придумала, що одягну, яку зроблю зачіску. Ловила себе на думці, що весь час думаю про Лук’яна. Невже я закохалася?

— У Лук’яна гарна машина, — сказала мама за сніданком. — А чим займаються його батьки? Ну і він сам? 

 — Судячи з їхнього будинку, вони забезпечені люди, але я не знаю, чим вони займаються. Лук’ян казав, що працює в родинному бізнесі. Але якби я почала розпитувати, то виглядала б меркантильною, правда? 

— Можливо, — погодилась мама. — Але все ж хіба ти не маєш права знати, чим він займається? У тебе ж обручка на пальці… Хоча, думаю, ви все ж не будете поспішати, правда?

 — Так, не будемо. Він сьогодні запросив мене на побачення, тож я можу запитати про бізнес, але скажу що це вам цікаво, — попередила я. 

— Ні, не варто, — вона похитала головою. — Я теж не хочу виглядати меркантильною, ми з батьком просто хочемо, щоб у тебе все було добре!

 — Тоді почекаю, поки він сам мені захоче розпорвісти…

***

Я була у своїй кімнаті, коли мені на телефон прийшло повідомлення. Поглянувши на ім’я відправника, я побачила, що це Лук’ян. 

Відкрила і прочитала:

"Привіт, вибач, сьогодні не вийде зустрітися :( Я завтра все поясню. Сподіваюсь, до завтра з цим розберусь. Не ображайся будь ласка. І буду без звʼязку до завтра." 

“Добре, все нормально, — відповіла я, хоча й почувалася засмученою — Зустрінемося, коли тобі буде зручно.”

Він більше нічого не відповів і зник з мережі. 

Я зітхнула. Для того щоб трохи розвеселитися, стала гортати соцмережі. І раптом побачила в новинах ім’я і прізвище Лук’яна.

“Син відомого бізнесмена затриманий за водіння в нетверезому стані”, — було написано там. 

Чому він нічого мені не сказав? Може, це просто якийсь його тезка? Я стала гуглити далі і побачила вже допис із фото, який не залишав сумніву, що саме мій Лук’ян опинився за гратами. Там же я дізналася, в якому відділку він перебуває, і одразу викликала таксі. 

На ходу одягаючись, гукнула мамі, яка була на кухні:

 — Мені треба вийти у справах! Обідайте без мене!

І раніше, ніж вона встигла почати розпитувати, вибігла з дому…

***

Коли я приїхала до відділку, одразу кинулася до чергового:

— Лук’ян Багрій у вас? Можна його побачити?

— А ви хто йому? —  запитав поліцейський. — Родичка?

— Я його дівчина, — я показала йому обручку. — Хочу поговорити з Лук’яном, допоможіть, будь ласка! 

— Ну, навіть не знаю, — він замислився. — Так у нас не положено. 

 Я дістала з кишені конверт з грошима і простягнула йому, так само благально дивлячись в очі.

Він зазирнув в конверт і сховав його в стіл. 

— Ну, добре, але пʼять хвилин, не довше. Бо не положено, — повторив він і встав з-за столу. — Я вас проведу. 

— Дуже вам дякую! — вигукнула я, відчуваючи радість від того, що зараз побачу Лук’яна…

***

Мене завели до якоїсь невеликої кімнатки зі столом і двома стільцями і сказали чекати, а через п’ять хвилин туди привели й Лук’яна. Він виглядав здивованим.

Поліцейський сказав: 

— У вас пʼять хвилин, і щоб без фокусів, в кімнаті є камери, — після цих слів він залишив нас, замикаючи за Лукʼяном кімнату. 

— Як ти дізналась? — запитав він здивовано. 

— Я вмію шукати інформацію в інтернеті,  — насупилась я. — Чому ти не написав, що тобі потрібна допомога?

***

гортай далі, там продовження ------------>