8. Пригода з підносом

Коли ми вийшли на кухню, мачуха Лук’яна повернулася до мене і запитала:

— Ти, мабуть, полюєш за нашими грошима? Якщо так, то не будуй далекоглядних планів, нічого не вийде…

— Ні, я не полюю за грошима. Ми з Лук’яном взаємно кохаємо одне одного, — я ледь підняла підборіддя і поглянула на Віолетту, що маячила позаду Ірми, з викликом. 

— Ну, то він просто надто зайнятий роботою і йому, певно, було ніколи шукати собі нормальну дівчину і наречену, — хмикнула та. — Більш презентабельну, яка не буде його соромити при всіх, як ти на тому прийомі. 

 — Він іншої думки, ніж ви, — я солодко усміхнулася Ірмі, хоча в мені закипіло бажання огріти її чимось важким.  — А Лук’ян повнолітній, тож може сам керувати своїм життям, чи не так? 

Вона хмикнула і підтисла губи, більше нічого не сказавши. Тим часом Ірма вручила мені величезний підніс з чайником і десертами. 

— Понеси це до столу, Карино, — сказала командним тоном. 

 — Добре, — я взяла підніс і рушила до дверей. А вже коли вийшла з кухні і підійшла до дверей у їдальню, де сиділи чоловіки, я відчула, що мене хтось штовхає ззаду. Втратила рівновагу, похитнулася і  впала, впустивши свою ношу. Чайник звалився на підлогу, вода розлилася,  десерти перетворилися в неапетитну кашу. І все це відпечаталося на моїй сукні. 

— Ой, щось ти якась незграбна, — сказала Віолетта, всіма силами намагаючись приховати задоволену усмішку. — Допомогти?

— Якого біса? — Це вже був Лукʼян. Я навіть не помітила, як він так швидко опинився біля мене і потягнув на себе, щоб я підвелась. — Каро, ти як? Пече? — він торкнувся моєї мокрої сукні в районі грудей, виглядав схвильованим. 

Я мимоволі усміхнулася, дивлячись, як витягнулося обличчя Віолетти. Не сумнівалася, що вона мене й штовхнула, щоб виставити в гіршому світлі. 

 — Все нормально, — сказала я. — Але, мабуть, мені вже треба додому…

— Так, зараз поїдемо. Може, заїдемо до мене, перевдягнешся, і поїдемо до твоїх батьків, — Лукʼян торкнувся губами моєї долоні. — Точно не болить?

Я вже збиралася вголос здивуватися, адже мого одягу немає в його домі, прпоте вчасно зупинилась.

 — Так, я не проти. Не хвилюйся, чай був не дуже гарячим, — я встала навшпиньки і торкнулася губами його щоки, немов дякуючи за підтримку. 

Обличчя Віолетти витягнулося ще більше. Вона повернулася і пішла на кухню. 

— Тату, ми сьогодні без десерту. Карі треба перевдягнутися і ми маємо ще заїхати до її батьків, обіцяли, — сказав Лук’ян батькові.

 — Добре, приїздіть у будь-який інший день, ми познайомимося ближче,  — батько Лук’яна якось дивно дивився на мене. Не сердито, а ніби трохи з сумом, трохи з хвилюванням. 

— Дякую, — Лукʼян потис йому руку. — На диво, цей вечір пройшов не так вже й погано, ну, якщо не враховувати падіння Кари. Але чому ти впала? — він поглянув на мене. — Ніби там немає за що перечепитися, навіть поріжку в дверях нема. Вони ж розсувні…

— Хтозна, якось втратила рівновагу на рівному місці… — мені не хотілося скаржитися, бо я не знала, хто саме штовхнув мене. Раптом то взагалі була випадковість… — Вибач, що так вийшло… Я весь час виглядаю не з кращого боку…

— Не видумуй, за що ти вибачаєшся? Головне, щоб у тебе не було опіку. Бо якщо що… Якщо в тебе там болить, можна зараз попросити пантенол у батька. Піти до ванної і я міг би, ну, помазати тобі там…

 — Не болить, все в порядку, — я відчула хвилювання від думки, що він міг торкатися мого тіла. — Дякую за турботу…ʼ

Лукʼян

Коли ми вже розпрощались з батьком і мачухою з її протеже, та сіли в машину, я поглянув на Кару:

— Ти точно в порядку? Опіки — це не жарти. Може, треба було таки помазати тебе чимось… 

— Ну, якщо так хочеш, то можеш помазати, — дозволила Кара.

— У мене тут є аптечка, — я відчув хвилювання і поліз до бардачка, дістав звідти меншу аптечку, більша, "офіційна" з усіма джгутами та іншим, була під колесом в багажнику. Швидко знайшов там пантенол.

Потім поглянув на її сукню. Вона  була на якихось завʼязочках спереду, як корсет. Сковтнув слину. 

— У мене вікна тоновані, вони нічого не побачать… Правда можна? — здається, мій голос став якимось іншим, не моїм. Цікаво, вона розуміла, як впливає на мене?...

 — Так, — вона трохи почервоніла, але дивилася прямо мені в очі. — Спробуй, полікуй мене…

Бляха… 

Я шумно видихнув. Поклав пантенол собі на коліна і потягнувся до завʼязочок. Смикнув одну з них і бантик розійшовся. 

Потім торкнувся кінчиками пальців корсетної частини і легенько потягнув завʼязочки на себе, щоб послабити їх.

Погляд спочатку був зосереджений на завʼязочках, але зараз я поглянув Карі в очі.

Вона зітхнула, дивлячись на мене. 

 — Нам треба ще до моїх батьків їхати, — сказала якимосьт захриплим голосом.  

— Ага, — я кивнув, витискаючи на кінчики пальців білий гель. — Я швидко. Щоб у тебе не було опіків… — не знаю, кого я запевняв, себе, чи її.

Але моя рука потягнулась в виріз. Крем ковзнув по шкірі, я не дивився туди, бо не знав, що буде, якщо подивлюсь, як відреагує моє тіло і чи зможу я себе контролювати. Дивився їй в очі. Кара  раптом заплющила очі і потягнулася до мене, ніби для поцілунку.  

Я видихнув повітря прямо їй в губи і подався вперед. Наші губи були в міліметрі одне від одного, коли раптом телефон в моїй кишені задзвонив і Кара одразу  відсторонилася і розплющила очі. На її обличчя відбилося розчарування.