1. Кара. Треба терміново зняти ці штани…

Мені не дуже хотілося повертатись із Англії, де були всі мої друзі. Я вже відвикла від України, і тут мені все здавалося нудним і якимось сірим. Запрошення на вечірки, які приходили то в інсті, то в телеграмі, то навіть друком, мене також не цікавили. Вчорашнє я також навіть не переглянула, хоча там був якийсь великий і красивий червоний конверт. 

На всі ці події мене запрошували люди, яким була не цікава я, а тільки статки моїх батьків, я це прекрасно знала. 

А до того ж батьки теж були не в настрої. Коли я спитала у мами, коли зможу знову поїхати до Лондона, вона відповіла, що точно не скоро. І відмовилася пояснювати, що сталося. 

Мене переповнювало обурення і нерозуміння, що відбувається. Тому я вирішила підслухати розмову батьків і з’ясувати, що ж відбувалося з нашою родиною. 

Я сказала, що йду спати, вимкнула в своїй кімнаті світло, якийсь час полежала в ліжку, а потім підвелася і тихо, не вмикаючи світла, вийшла в коридор. У спальні батьків світилося, отже, вони ще не спали. Я підкралася ближче до дверей і побачила, що вони нещільно причинені... Приклавши вухо до дверей, я почула голоси. 

 — Може, можна взяти ще якусь позику? — запитувала мама. Її голос звучав стурбовано. — Я не хочу втрачати житло! 

— Нам би протриматись ще півроку, тоді все нормалізується, — сказав батько. — Але щодня це все важче. На ці півроку нам би вистачило і якоїсь мінімальної суми, щоб підтримувати статусність. Чи хоча б її видимість. Треба було забрати Кару з Англії раніше, а не тягнути до останнього.

— Вона ображається на нас, сьогодні говорила зі мною крізь зуби, — мати зітхнула. — Треба б їй сказати правду, але як вона сприйме інформацію, що її родина майже банкрути. І до її двадцять одного року ще кілька місяців… Якби її день народження був раніше, може, нам вдалось би викрутитись…

Я не розуміла, до чого тут мій день народження, але це не дуже цікавило мене, налякано намагалася осмислити, як це: батьки-банкрути? То тепер у мене не буде грошей на одяг і навчання?

— Може, нам видати її заміж за розрахунком? — запитала мама. — Ні, не віддамо. Наша Карочка — тільки наша. 

 — Ми вже продали дві квартири і два офіси. Тепер доведеться продати будинок і перейти жити в квартиру, яка залишилася від моїх батьків, — сказав тато. — Вона невелика, але жити можна… Хоч частину боргів віддамо. 

— Якось протримаємось, — мама зітхнула. — Головне, щоб Кара не відчувала, що щось не так. 

Вона вимкнула світло, я постояла ще трохи, але вже нічого інформативного не почула. крім побажань на добраніч. Пішла до себе. Сказати, що я засмучена — це нічого не сказати. Я була вражена, ні, навіть шокована до глибини душі. Відчувала спершу злість на батьків — як вони допустили таке, у них же був успішний бізнес. Потім мені стало соромно і шкода їх. Вони не хочуть мені говорити про свої проблеми, щоб я не засмутилася, а я, невдячна, ображаюсь на них. 

Дуже не хотілося, щоб продавали будинок. Квартира бабусі і дідуся була всього на дві кімнати, то жах якийсь, як там можна жити? Мені треба було якось допомогти батькам, але як? Нічого в голову не приходило, власних джерел заробітку в мене не було. Спершу подумала якось заробляти в інтернеті чи навіть влаштуватися на реальну роботу, але, певно, початківцю платитимуть копійки. Позичити в когось із англійських друзів? Написала кільком людям, але всі були “на мілині”. Гроші їм давали батьки, як і мені… 

Погляд упав на запрошення на вечірку, яке лежало на тумбочці. Там мають бути різні люди, в основному якраз багатії. А що, коли мені почати зустрічатися з якимось забезпеченим чоловіком, і попросити в нього грошей? Якусь мить я сумнівалася, чи ця ідея годиться для мене, але більше не було ніяких варіантів. Хіба що виграти мільйон в лотерею, але то вже взагалі з розряду фантастики…

Тому я вирішила спробувати план А, як я його назвала…

***

Я постаралася одягнутись якомога спокусливіше, зробити яскравий макіяж, хоча це й було незвично. Раніше я віддавала перевагу спортивному стилю і нюдовим відтінкам косметики. Але щоб на мене звернув увагу крутий багатій, треба було виглядати по-інстаграмному. 

Я взяла в офіціанта коктейль і стала роздивлятися людей навколо. Надто молодих хлопців відразу відкидала, хоча вони й намагалися загравати зі мною. Мабуть, їм гроші теж батьки дають… Якусь дорогу машину куплять синочку без проблем, а от кешу можуть і не дати стільки, скільки мені потрібно… А от старші чоловіки були підходящою здобиччю, тільки мені вони всі не подобалися… В того живіт великий, той лисий… Я роздивлялася навколо і раптом налетіла на когось, втратила рівновагу, і мій коктейль виплеснувся зі склянки. Повернулась і побачила чоловіка років тридцяти, досить симпатичного, от тільки розлюченого. Бо тепер на його світлих штанах красувалася червона пляма, хоч у фільмах жахів знімай. 

 — Ой, вибачте, — пробурмотіла я.  — Я не хотіла…

Схопила зі столика серветку і схилилася над плямою, почала витирати, але тільки розмазувала її. 

 — Треба терміново зняти ці штани… — сказала я і хотіла додати "щоб відіпрати пляму", от  тільки спалах камери дуже несподівано засліпив мої очі... 

***

гортай далі, там продовження ------------>