Донька гастарбайтерки

Частина 1

     У дорогому бальнеологічному санаторії, розташованому в мальовничому куточку гірської Швейцарії, настали години відпочинку. У жовтні до нього приїжджали здебільшу немолоді заможні люди з проблемами опорно-рухової системи. Втомлені від лікувальних процедур  пацієнти насолоджувалися останніми хвилинами повітряних ванн на широкій терасі, де з високого обриву відкривався краєвид гірського озера, оточеного барвистим осіннім лісом. Декілька жінок тихо пліткували поміж собою, чоловіки домовлялися про партію в покер. Гай О’Могері не приймав участі у суспільному житті місцевого товариства. Він спостерігав за дівчиною у старенькій мішкуватій сукні, яка сперлася на кам'яний парапет і задумливо дивилася вниз на воду, і намагався вгадати, про що вона думає. Можливо, він би і волів обрати інше заняття, але його інвалідне крісло залишало йому невеликий вибір для розваг.

Дівчина приходила в це місце кожного дня і дивилася на воду озера, немов бачила там щось своє, не зрозуміле іншим. Гай знав, що вона доглядала стару італійську леді, яка лікувала в санаторії суглоби і була відома своєю сварливою вдачею. Старожили розповідали, що стара леді кожен рік приїздить у супроводженні нової доглядальниці і дивувались терпінню дівчини, яка виносила всі кпини і істерики своєї пацієнтки із витримкою і стоїцизмом  олов’яного солдатика. Тож чоловік підозрював, що думки дівчини були невеселими.

Минув деякий час, коли дівчина, нарешті, схиливши голову, тихо повернулася до готелю.

- На добраніч, містере О’Могері, - тихо з легким акцентом вимовила вона звичайне прощання, оминаючи його крісло.

- На добраніч.

Вітер розтріпав її світле до плечей волосся і відкрив бліде обличчя, освітлене соромливою посмішкою. І він спробував зрозуміти, чому вона ввечері виглядає якось інакше ...

- Вас шукає пані Манчіні,- з несхваленням повідомив їй маленький, літній фізіотерапевт Феллон, який опікувався Гаєм.

- Гоподи! Вже більше шести! - вигукнула дівчина, глянувши на годинник на стіні, і швидко зникла в вестибюлі готелю.

Готель санаторію був схожий на музей предметів розкошу. Товсті іранські килими, ручної роботи, стильні меблі, безшумний ліфт, ексклюзивні прикраси на стінах, вишукане меню в ресторані - все повинно було задовольняти  смаки постояльців - дуже багатих постояльців, і, в більшості своїй, дуже немолодих. Дівчина в дешевому старомодному платті здавалася недоречною, істотою з іншого світу.  Вона саме так себе і відчувала. Та її господиня, пані Манчіні, якнайраще відповідала духу готелю. Велика літня жінка з вічно невдоволеним і сильно нафарбованим обличчям була вся завішана діамантами, як вітрина ювелірного магазину.

- Де ти була? - вередливо запитала вона.- Вічно ти десь швендяєш, я вже всю прислугу на ноги поставила, розшукуючи тебе! – Вона завжди починала голосно шукати свою працівницю, хоча тільки за півгодини до цього сама пропонувала дівчині відпочити і ровіятися. Це робилося для того,щоб всі побачили, якою нещасною, забутою і всіма покинутою була пані Манчіні, і якою недолугою та  нуважною була її працівниця. Це повторювалося з року в рік з різними покоївками і було відомо і їй, і всім у готелі. Дівчина звично відповіла:

- Я була на терасі. Я завжди там, коли Ви відпускаєте мене подихати свіжим повітрям.

- А містер О’Могері теж був там? – зненацька зацікавилася пані Манчіні.

 - Так.

- Він говорив з тобою?

- Побажав доброї ночі.

- Бідолаха! Кажуть, після нещасного випадку, він вже ніколи не буде ходити. Це жахливо! Сьогодні ти здоровий - і за мить інвалід. Такий самотній, просто серце розривається. Ти ж знаєш, яка я чутлива.

Гай тримався осторонь від решти відвідувачів. Тому він викликав зацікавленість у  нудьгуючих мешканців. Виховання не дозволяло їм нав'язувати своє товариство людині, яка явно уникала будь-яких контактів. Пані Манчіні просто вмирала від цікавості і весь час набридала сусідові.

- Маріє, він тільки з тобою, хоч іноді, розмовляє. Ти повинна запросити його на чай, - Дівчина знала, що візит таємничого сусіда на вечірній чай зробив би пані Манчіні селебріті дня. До чого легко було її зрозуміти!

- Він мене не помічає, як і інших, - наважилася заперечити дівчина. Її несміливий опір викликав сплеск обурення пані.

- Нечемне, норовливе дівчисько! Як ти  смієш мені заперечувати! Моя сім’я підібрала тебе, коли

ти плакала на кладовищі без грошей, без документів, з надгробним каменем в обнімку. Ти ще гроші за похорон не відпрацювала, а вже суперечиш мені. Всі ви, іноземки, однакові: вередливі, тупі  і пагано виховані!   -  Пані Манчіні вибухнула довгим монологом на теми моралі і смирення, але раптом зупинилася, задумливо дивлячись на обличчя дівчини. – І чим ти тільки привертаєш його увагу! Ти ж не одягаєш у вільний час свої жахливі, відверті джинси, які привертають увагу чоловіків?

-  Ні, - покірно відповіла Марія. « Вільний час», - гірко подумала вона – «ніколи не продовжується довше двадцяти хвилин. Коли там вже гаяти час на перевдягання».

- Я запитаю у обслуги готелю. Ти мені завжди брешеш. А зараз допоможи мені роздягнутися.

- Авжеж, перевіряйте, - дівчина раптом відчула безнадію і страшну втому. Всі ці розмови повторювалися кожного дня, і закінчення цьому не було. Вона приступила до своїх обов'язків, мріючи тільки про те, щоб швидше настала ніч. Тоді вона могла сховатися в маленькій кімнатці, суміжній з господською, яка належала їй. Там можна було зітхнути з полегшенням, трохи помріяти і трохи ... зовсім трохи - поплакати.

Частина 2

     Дні тягнулися один за одним, схожі, як близнюки. Постояльці санаторію поступово утворили теплу старечу компанію і з задоволенням проводили разом вечори за картами і обговоренням місцевих пліток. Пані Манчіні з задоволенням демонструвала свою дорогу біжутерію своїм товаришкам і насолоджувалась увагою чоловічої частини мешканців. Вона встигла вже забути про свої наміри стосовно О’Могері, і він міг, як і раніше, уникати будь-чийого товариства без її настирливої уваги.