Розділ 30

Минув рік після того, як Вітторія Сальваторе сіла на трон Палермо. Місто, що колись було роз'їдене війною і хаосом, тепер жило під її залізним, але справедливим правлінням. Вона встановила новий порядок, де правила були чіткими, а покарання – неминучими. Злочинність знизилася, бізнес процвітав під її захистом, а люди, хоча й побоювалися її, відчували стабільність, якої давно не знали.

Вітторія сиділа у своєму кабінеті, колишньому кабінеті батька. Світло ранкового сонця заливало кімнату, висвітлюючи знайомі обриси різьбленого столу, книжкових шаф та портретів предків. Вона переглядала останні звіти: успішні угоди, нові інвестиції, розширення впливу клану Сальваторе далеко за межі Сицилії. Її імперія росла і міцніла з кожним днем.

Попри зовнішній успіх та неперевершену владу, Вітторія відчувала глибоку, всеохоплюючу втому. Вона досягла всього, чого прагнула: помстилася за свою сім'ю, знищила ворогів, взяла Палермо під свій контроль. Але ціна була величезною. Її дитинство, її невинність, її здатність довіряти – все це було принесене в жертву.

Вона підійшла до вікна, дивлячись на місто, яке тепер належало їй. Воно було прекрасним у ранковому світлі, але вона бачила його не лише як місто, а як свій тягар. Кожен будинок, кожна вулиця були просякнуті її кров'ю, кров'ю її ворогів та її власних людей.

Вона була Донною. Корона, яку вона виборола, була важкою, і її тиск відчувався на кожному кроці. Вона була оточена вірними людьми, але самотність на вершині була нестерпною. Всі дивилися на неї з повагою і страхом, але ніхто не бачив ту молоду жінку, яка колись мріяла про звичайне життя.

Двері тихо відчинилися, і увійшов Рафаель. Він був її незмінною опорою, її тінню, її єдиним справжнім другом і довіреною особою. Він бачив її трансформацію, її безжальність, її втому. Він був єдиним, хто залишався поруч, не вимагаючи нічого взамін, окрім її довіри.

Він подав їй чашку гарячої кави. "Донна, – сказав він, його голос був тихим. – Тобі варто відпочити. Ти не спала вже дві ночі".

Вітторія взяла чашку, її пальці ледь торкнулися його руки. Вона відчула його турботу, єдину щиру турботу, яку вона отримувала. "Я не можу, Рафаелю. Завжди є щось нове. Завжди є загроза".

Він знав, що вона має рацію. У їхньому світі спокій був лише ілюзією.

"Я пам'ятаю, як ти казала, що війна закінчиться лише зі смертю Кости, – промовив Рафаель. – Ти перемогла. Ти зробила це".

Вітторія кивнула, її погляд був прикутий до портрета батька. "Так. Я зробила це. Але ціна... ціна була високою".

Вона повернулася до столу і взяла перо. Їй треба було зробити ще дещо, те, що вона обмірковувала вже давно. Це було її останнє слово.

Вітторія почала писати. Вона писала про свій шлях, про втрати, про жорстокість, яку їй довелося вчинити. Вона писала про тягар влади, про самотність, яка приходить з нею. Це було її особисте свідчення, її заповіт. Вона писала для себе, для тих, кого втратила, і для історії.

Вона згадала свою матір, батька, Джованні, Марко, Вінченцо. Вона згадала всіх, хто загинув, щоб вона могла сидіти на цьому троні. Кожне слово було просякнуте їхньою кров'ю і її болем.

Коли вона закінчила, сонце вже піднялося вище, заливаючи кабінет яскравим світлом. Вона поклала перо і закрила очі.

"Рафаелю," – сказала вона, її голос був ледь чутним. – "Коли настане мій час... я хочу, щоб це було опубліковано. Щоб світ знав, яку ціну я заплатила за цей трон. Щоб вони знали, що таке справжнє правління в цьому світі".

Рафаель підійшов до неї, його обличчя було сповнене болю. Він розумів, що вона говорить про своє майбутнє.

"Ти проживеш ще багато років, донна, – сказав він, його голос тремтів. – Ти збудувала імперію".

Вітторія подивилася на нього. "Можливо. Але кожен трон має свій кінець. І кожен правитель має своє останнє слово".

Вона підвелася, її погляд став твердим, як сталь. Втома не зникла, але вона була здатна нести її. Вона була Донною. Вона була легендою.

"Рафаелю, – сказала вона, її голос був впевненим. – Звіти чекають. Нові угоди потрібно укласти. Вороги, що ховаються в тіні, мають бути знайдені. Імперія потребує моєї уваги".

Вона була господинею свого світу, його архітектором і його жорстоким суддею. Вона була живим втіленням сили і волі, що не здригається. Її спадщина була вже написана кров'ю і мармуром, і вона буде вічно лунати в шепоті вулиць Палермо.

Вітторія Сальваторе, Донна Палермо, посіла своє місце за столом. Вона знову подивилася на портрети предків, а потім – на місто за вікном. Її погляд був сповнений рішучості.

Це було її останнє слово – не прощання, а декларація. Декларація її незламної волі, її жертовності та її абсолютного правління. Вона була жінкою, яка пройшла крізь вогонь, щоб стати королевою. І її легенда буде жити вічно в серцях людей Палермо.