Розділ 29

Минув місяць після падіння Доменіко Кости. Палермо, що пережило криваву війну, поступово поверталося до звичного ритму, але вже під абсолютно новим, непохитним керівництвом. Вулиці, раніше наповнені напругою, тепер відчували порядок, заснований на страху, але й на стабільності. Клан Сальваторе, під залізною рукою Вітторії, став єдиною, беззаперечною силою на Сицилії.

Вітторія сиділа у кабінеті свого батька, який тепер був її власним. Велике, різьблене бюро з темного дерева, масивні шкіряні крісла, книжкові шафи з товстими фоліантами — все це належало йому. 

Повітря було наповнене знайомим запахом сигар, шкіри та старих книг, запахом, що нагадував їй про дитинство, про її батька, про той світ, який вона втратила і потім повернула, але вже на своїх умовах.

Вона сиділа на його місці, за його столом. Рука, що колись тримала дитячі іграшки, тепер міцно стискала перо, підписуючи важливі документи. Це були договори, що стосувалися нових територій, нових джерел доходу, угод з іншими, меншими кланами, які присягнули їй на вірність. Кожен підпис був ще одним кроком у зміцненні її імперії.

На стіні навпроти столу висіли великі, урочисті портрети її предків. Її дід, її батько, інші Дони з роду Сальваторе, що правили до них. Їхні очі, намальовані на полотні, здавалося, спостерігали за нею, оцінюючи.

Вітторія підписала черговий документ і відкинулася на спинку крісла, піднімаючи погляд на портрет свого батька. Його обличчя було строгим, але в очах читалася мудрість і втома. Він хотів для неї іншого життя, без крові та насильства. Але обставини змусили її взяти кермо влади.

Вона згадала його слова, його уроки. Він учив її силі, але й відповідальності. Він учив її поважати клан, але й бути безжальною, коли це необхідно. Вона стала такою, якою він, можливо, не хотів її бачити, але якою вона мала стати, щоб вижити і перемогти.

Поряд з ним висів портрет її діда, старого, суворого чоловіка з глибокими зморшками. Він був першим, хто привів Сальваторе до влади в Палермо. Вона відчувала зв'язок з ними, зв'язок, що простягався через покоління, витканий з крові, честі та влади. Вона була останньою в цьому ряду, і на її плечах лежала величезна відповідальність.

Двері тихо відчинилися, і увійшов Рафаель. Він не стукав; він завжди знав, коли вона була готова його прийняти. Він підійшов до столу, його рухи були плавними та впевненими. Він був її тінню, її правою рукою, її єдиною справжньою довіреною особою. Їхній зв'язок був настільки глибоким, що слова часто були зайвими.

"Донна," – сказав він, подаючи їй нові документи. – "Звіти з портів. Все йде за планом. Наші люди повністю контролюють потоки".

Вітторія кивнула, взявши папери. Вона почувалася втомленою, але не виснаженою. Вона звикла до такого ритму.

"Щось тебе турбує, донна?" – запитав Рафаель, його погляд був сповнений уваги. Він завжди відчував її найменші зміни.

Нічого, Рафаелю, – відповіла Вітторія, дивлячись на портрети. – Просто... думаю про все. Про те, що було, і про те, що тепер".

Рафаель підійшов ближче до портретів. 

"Вони б пишалися тобою, донна. Ти досягла того, чого не зміг жоден Дон до тебе. Ти встановила новий порядок".

Він мав рацію. Вона не просто утримала владу; вона примножила її, зробила її абсолютною. Вона була першою жінкою, яка посіла цей трон, і зробила це з такою безжальною ефективністю, що чоловіки-Дони з інших кланів дивилися на неї зі страхом і повагою.

Вітторія закрила очі на мить, дозволяючи собі відчути весь тягар цієї влади. Вона була на вершині, але це була самотня вершина. Її сім'ї не було. Друзів, у звичному розумінні, теж. Залишився лише клан, що поважав її і боявся, і Рафаель, який був поруч, як скеля.

Вона відкрила очі. Її погляд був твердим. Самотність була ціною влади. І вона була готова її платити.

"Рафаелю, – сказала вона, її голос був спокійним. – Підготуй зустріч з представниками інших кланів з Сицилії. Настав час встановити мої правила. Вони мають розуміти, що тепер Палермо – це серце Сицилії, і воно належить Сальваторе. І я не терпітиму непокори".

Рафаель кивнув. "Буде зроблено, донна. Вони прибудуть, коли ти скажеш".

Вітторія знову подивилася на портрети. Її батько, її дід. Вони побудували фундамент. Вона ж збудувала імперію. Кров, що текла в її жилах, була їхньою спадщиною, але її воля, її розум, її безжальність були її власними.

Вона взяла перо і підписала останній документ, її почерк був чітким та впевненим. "Надішли це негайно, Рафаелю. Жодних затримок".

Вона відчувала себе не просто спадкоємицею, а творцем. Трон, на якому вона сиділа, був її по праву. Він був просякнутий кров'ю її предків, її ворогів і її власних рук. Вона була Донною, і це було її місце.

Вона знову оглянула кабінет. Це був не просто кабінет. Це був центр її влади. Її тронний зал.

З вікна кабінету відкривався вид на Палермо. Місто спало під покровом ночі, не знаючи, яку залізну волю воно отримало. Вітторія була його повноправною володаркою. Її ім'я було шепотом, її воля — законом, її влада — абсолютною.

Вона підвелася, підійшла до вікна. Над містом горіли вогні, немов зірки на землі. Вона була на вершині. І вона знала, що зробить усе, щоб залишитися там.

Вітторія Сальваторе, Донна Палермо, сиділа на своєму троні, дивлячись на портрети предків. Її серце було загартоване, її розум – гострий, а її воля – незламна. Нова епоха настала, і її правила були жорстокими, але справедливими.