Розділ 26

Очистивши клан від внутрішнього ворога, який підривав його зсередини, Вітторія Сальваторе відчувала, що час для остаточного удару по Доменіко Кості настав. Її влада була абсолютною, її репутація – незламною, а її воля – сталевою. Клан Сальваторе, посилений новими прибічниками та очищений від зрадників, тепер був єдиним, непохитним механізмом, керованим її залізною рукою.

Проте, незважаючи на все це, Вітторія знала, що для справжньої, абсолютної перемоги, для того, щоб її люди билися до останньої краплі крові, не сумніваючись у її рішучості, їм потрібен був ще один, остаточний урок. Урок, який покаже, що будь-яка слабкість, будь-яка тінь сумніву чи вагання буде негайно і безжально викорінена. Особливо напередодні вирішальної сутички з Костою.

Рафаель, як завжди, стояв поруч, відчуваючи кожну зміну в її настрої. Він бачив, що наближається не просто військова операція, а щось більше – ритуал, який має зміцнити клан перед фінальним актом.

Був у клані Сальваторе один старий капо, на ім'я Альберто. Він був поважним, досвідченим, але останнім часом Вітторія помічала за ним надмірну обережність, майже боягузтво. Під час однієї з останніх операцій, коли її люди потрапили під щільний вогонь Кости, Альберто, який мав прикривати відхід, затримав своїх людей, посилаючись на "надмірний ризик". Ця затримка коштувала життя двом молодим солдатам, які могли бути врятовані. Хоча це не була пряма зрада, як у випадку з Джино, це було порушення найважливішого правила мафії: братство і беззаперечне виконання наказу, особливо коли йдеться про життя інших.

Вітторія не винесла цей випадок на загальний суд одразу, але вона спостерігала. Вона бачила, як тінь сумніву почала закрадатися в серця деяких молодших бійців, які були свідками тієї події. Вони сумнівалися не в ній, а в її здатності покарати тих, хто, здавалося б, вийшов сухим з води.

Цей інцидент, хоч і невеликий у масштабах війни, був небезпечним вірусом, що міг підірвати абсолютну довіру до лідера. Напередодні вирішальної битви з Костою, Вітторія не могла собі цього дозволити. Їй потрібна була абсолютна, беззастережна віра кожного солдата у своїх командирів, у свою Донну.

Тієї ночі, коли над Палермо висів важкий місяць, Вітторія скликала всіх старших капо, своїх найвпливовіших солдатів та всіх, хто брав участь у тій невдалій операції, до внутрішнього двору особняка. Це було незвичайне зібрання, його атмосфера була напруженою, просоченою тривогою.

Альберто також був присутній, його обличчя було блідим, а очі метушилися. Він відчував, що щось не так.

Вітторія вийшла на балкон, що височів над двором. Її постать, освітлена лише місячним світлом, здавалася монументальною. Поруч з нею, як завжди, стояв Рафаель, його обличчя було непорушним.

"Ми зібралися тут сьогодні, – почала Вітторія, її голос був тихим, але наповненим такою силою, що він луною рознісся по двору. – Не для обговорення тактики, а для відновлення справедливості".

Вона зробила паузу. "Війна з Костою наближається до кінця. Ми переможемо. Але перемога вимагає абсолютної вірності. Абсолютної рішучості. І абсолютної відсутності страху".

Її погляд ковзнув по натовпу, зупинившись на Альберто.

"Останнім часом, – продовжила Вітторія, – дехто з вас показав слабкість. Дехто відмовився від своїх братів, коли вони потребували допомоги. Це не зрада Кості. Це зрада братству. Зрада мені. І зрада клану Сальваторе".

Альберто почав тремтіти. Його очі були сповнені жаху. Він розумів, що це кінець.

"Альберто, – голос Вітторії став крижаним. – Ти залишив своїх людей у вогні. Ти дозволив двом молодим хлопцям загинути, коли міг їх врятувати. Ти посіяв сумнів у моїх солдатах. Це злочин, який не можна пробачити".

"Донна, – прохрипів Альберто, падаючи на коліна. – Будь ласка! Я присягаюся! Я був наляканий! Я..."

"Твій страх коштував життя невинним. І підірвав дух мого клану, – перебила його Вітторія. – А в моєму клані немає місця слабкості. Особливо серед тих, хто має вести за собою".

Вона кивнула Рафаелю. Той мовчазно подав їй пістолет. Це був важкий, старий револьвер, який колись належав її батькові.

Натовп затамував подих. Люди дивилися на Вітторію, їхні обличчя були сповнені благоговіння і страху. Вони розуміли, що відбувається. Це був "Суд Ночі".

"Ти заслужив свою долю, Альберто, – промовила Вітторія. – Твоя кров очистить клан від тіні сумніву".

Вітторія спустилася зі сходів, тримаючи пістолет у руці. Її кроки були твердими та рішучими. Вона підійшла до Альберто, який лежав на колінах, благаючи, його обличчя було спотворене жахом.

"Немає прощення для тих, хто залишає своїх братів," – сказала вона, її голос був низьким. – "І немає місця для боягузів у моєму клані".

Вона підняла пістолет, її рука була абсолютно твердою, без жодного тремтіння. Її погляд був фіксованим на Альберто, без жодного виразу жалю. Вона хотіла, щоб кожен, хто бачив це, запам'ятав цей момент.

Рафаель стояв поруч, його погляд був прикутий до Вітторії. Він бачив її внутрішню силу, її безжальність, яка була необхідна для управління цим світом.

Вона натиснула на спусковий гачок. Гучний постріл рознісся по нічному двору, заглушивши крик Альберто. Його тіло безвільно впало на землю.

Тиша, що настала після пострілу, була оглушливою. Усі дивилися на Вітторію, яка стояла над тілом, її обличчя було бездоганно спокійним. Дим від пострілу повільно розсіювався в повітрі.

Вітторія повернулася до своїх людей, її погляд був твердим і владним. "Нехай це буде уроком для всіх, – сказала вона, її голос був гучним і чітким. – Жоден з вас не має права сумніватися. Жоден з вас не має права боятися. Ви – клан Сальваторе. Ви билися за мене. Ви билися один за одного. І ми переможемо".

Ті, хто слабкий, – продовжила вона, – не мають місця в моїх лавах. Лише сильні. Лише вірні. Лише безстрашні".

Натовп мовчав, але в їхніх очах читалася нова, абсолютна повага. Вони бачили, що їхня Донна не зупиниться ні перед чим. Вона була безжальною, але справедливою за своїми законами.