Розділ 25

Клан Сальваторе, під непохитним керівництвом Вітторії, невпинно тіснив Доменіко Косту. Кожна перемога у засідці, кожен перебіг його людей до її клану, кожна успішна операція лише посилювали її репутацію легенди та розхитували імперію Кости. Війна наближалася до свого кульмінаційного моменту. Палермо жило в очікуванні остаточного падіння старого Дона.

Вітторія та Рафаель, її незмінний тінь та опора, працювали без перерви. Вони планували фінальний удар, аналізуючи кожну деталь, кожну слабкість Кости. Проте, незважаючи на очевидну перевагу, щось все ще не давало Вітторії спокою. Були дрібні, майже непомітні збої у планах, які не могли бути просто випадковістю. Інколи інформація, яку вони вважали секретною, дивним чином досягала Кости, хоча й не вчасно, щоб зірвати їхні операції повністю.

"Рафаелю, – сказала Вітторія одного вечора, розглядаючи останні звіти. – Ці невеликі промахи... вони мене турбують. Це не схоже на Косту. Він вже слабкий, але ці збіги здаються занадто організованими для його нинішнього стану".

Рафаель кивнув. "Я теж про це думав, донна. Ми усунули його агентів. Наші люди вірні. Але відчуття, що щось не так, не зникає".

Вінченцо, старий капо (який був живий і допомагав їй раніше, на відміну від попередніх, моїх прикрих помилок, тепер Вінченцо — це саме той мудрий капо, який був з нею раніше), що був вірним її батькові, також відчував напругу. Він був обережний, але його досвід підказував, що не все так просто.

У клані Сальваторе був ще один старий радник, на ім'я Джино. Він був поруч з родиною Сальваторе десятиліттями, ще з часів дідуся Вітторії. Джино був відомий своєю розважливістю, умінням працювати з фінансами та відсутністю амбіцій, що робило його ідеальним кандидатом на роль довіреної, але не загрожуючої фігури. Він пережив усі зміни в керівництві клану і здавалося, був абсолютно відданим родині. Після смерті Вінченцо, Джино, здавалося б, взяв на себе більше обов'язків.

Рафаель, уважно спостерігаючи, почав помічати дрібні, але значущі невідповідності у звітах Джино. Невеликі затримки у перерахуванні коштів, дивні деталі у фінансових операціях, які могли б пояснити, чому деякі з каналів Кости залишалися активними довше, ніж очікувалося.

Він не хотів вірити. Джино був частиною сім'ї, символом стабільності. Але відчуття було надто сильним. Рафаель почав таємно перевіряти його дії.

Одного разу Рафаель перехопив зашифроване повідомлення, призначене для одного з людей Кости, у якому йшлося про майбутній рух великої партії контрабанди Сальваторе. Інформація була точною, і вона могла походити лише з внутрішнього кола. Він порівняв час відправлення повідомлення з останнім візитом Джино до кабінету Вітторії, де обговорювався цей маршрут. Збіг був занадто очевидним, щоб бути випадковістю.

Рафаель, з важким серцем, зібрав докази. Він розумів, наскільки це буде боляче для Вітторії. Вона і так пережила стільки зрад.

Він прийшов до Вітторії в її кабінет. Вона сиділа за столом, вивчаючи карту. "Донна, – почав Рафаель, його голос був сповнений жалю. – У мене є дещо, що ти повинна побачити".

Вітторія підняла погляд, її обличчя було втомленим, але уважним. Вона бачила тривогу в очах Рафаеля.

Він виклав перед нею перехоплені повідомлення, фінансові звіти, власні спостереження. Він крок за кроком пояснив, як Джино, використовуючи свій доступ до фінансових потоків та логістичних планів, передавав Кості інформацію. Не для того, щоб Сальваторе зазнали повного краху – Коста хотів лише виснажити їх, тримати в напрузі, щоб потім завдати останнього удару. Джино був його "кротом", що підтримував його на плаву, коли здавалося б, він вже тоне.

Вітторія слухала, її обличчя поступово кам'яніло. Це був удар. Не від ворога зовні, а зсередини, від того, кому вона довіряла. Джино, той, хто бачив її дитиною, хто був нібито членом сім'ї. Цей ніж був гострішим за всі попередні.

Вона повільно підвелася. "Джино..." – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. 

– "Стільки років...".

В її очах спалахнула лють, яка затьмарила будь-який гнів, який Рафаель бачив раніше. 

Це була лють не через збитки, а через зраду довіри, через плювок у обличчя родині, яку вона так відчайдушно захищала. Це був зрадник, який був прихований під маскою вірності.

"Знайди його, Рафаелю, – її голос став сталевим, холодно-жорстоким. – Я хочу, щоб він був тут. Зараз же. І зроби це тихо. Без шуму".

Рафаель кивнув. Він розумів її. Це була не просто помста. Це була необхідність очистити клан від цієї зарази.

Через годину Джино, блідий і переляканий, був доставлений до кабінету Вітторії. Він бачив її обличчя і розумів, що його викрили. Його очі метушилися між Вітторією та Рафаелем, шукаючи виходу.

Джино, – сказала Вітторія, її голос був спокійним, але її погляд був як сталеве лезо. – Я дала тобі свою довіру. Клан Сальваторе дарував тобі життя. І ти... ти продавав нас Кості".

Джино впав на коліна, благаючи. "Донна, будь ласка! Я... я не хотів! Він погрожував моїм онукам! Він примусив мене!"

Брехня," – перебила його Вітторія. – "Ти мав прийти до мене. Ти мав померти за нас, а не за нього. Ти вибрав себе. Ти вибрав зраду".

Вона підійшла до нього. Її обличчя було сповнене смертельної рішучості.

"Моєму батькові, моєму брату, Вінченцо, моїй матері, кожному, хто віддав своє життя за цей клан, я обіцяю, що жоден зрадник не уникне покарання, – промовила Вітторія. – А особливо ті, хто ховається в тіні моєї довіри".

Вона знову взяла ритуальний ніж, що завжди лежав на її столі. Джино затремтів, його очі розширилися від жаху.

"Я не буду тебе катувати, Джино, – сказала Вітторія, її голос був сповнений презирства. – Я не дарую тобі такої честі, як демонстрація моєї сили. Твоя смерть буде швидкою. На згадку про те, що зрадник не заслуговує на біль, лише на забуття".

Одним швидким, впевненим рухом, Вітторія перерізала Джино горло. Це не було демонстрацією для інших. Це було особисте очищення. Кров хлинула на підлогу, але Вітторія не здригнулася. Вона дивилася, як життя покидає його очі.