Розділ 24

Перемога Вітторії над Доменіко Костою в його ж власній засідці, а особливо той факт, що вона не просто вижила, а й переманила частину його людей, миттєво поширилася Палермо, як лісова пожежа. Чутки та розповіді про її безстрашність, її стратегічний геній і її холодну волю, що здатна підкорити навіть ворогів, передавалися з уст в уста.

Спочатку це був подив, потім – шок, а згодом – глибока, майже містична повага. 

Люди бачили, як Вітторія, молода жінка, яка колись здавалася вразливою, перетворилася на справжнього Дона. Це було не просто лідерство; це було щось більше. Вона була втіленням сили, яка не здригається перед обличчям смерті, а навпаки – перетворює її на власну зброю.

Самій Вітторії було байдуже на ці чутки. Вона була зосереджена на війні. Але Рафаель, її вірний і пильний радник, бачив зміни. Він бачив, як люди клану, які раніше могли сумніватися або просто виконувати накази, тепер дивилися на неї з абсолютною відданістю та благоговінням. Її слова стали законом, її присутність – джерелом натхнення. Навіть найстаріші та найдосвідченіші капо визнавали її владу беззаперечно.

"Донна, – сказав Рафаель одного ранку, коли вони обговорювали подальші плани війни. – Твоя репутація зростає з кожним днем. Люди говорять про тебе. Вони бояться тебе, але й шанують. Як справжнього Дона".

Вітторія лише кивнула, її погляд був прикутий до карти. "Страх – це інструмент, Рафаелю. А повага – це влада. Але справжня влада – це перемога. І ми ще не виграли".

Ця нова репутація Вітторії почала приносити свої плоди не лише всередині клану, а й за його межами. Дрібніші клани, які раніше залишалися нейтральними або навіть коливалися між Сальваторе та Костою, тепер почали шукати зустрічі з нею. Вони хотіли присягнути на вірність, бо бачили, хто тепер є справжньою силою Палермо.

На цих зустрічах Вітторія трималася з гідністю та владністю, яка вражала. Вона не була ні зарозумілою, ні надто милостивою. Вона була Донною. Її слова були чіткими, її вимоги – безкомпромісними. Вона дарувала захист, але вимагала абсолютної вірності та відданості.

Один із таких дрібних донів, старий і хитрий чоловік на ім'я Дон Чіро, який десятиліттями лавірував між великими кланами, прийшов до Вітторії з проханням про мир і захист. Він був відомий своєю обережністю та небажанням ризикувати.

"Донна Сальваторе, – сказав він, його голос тремтів від поваги, а погляд був прикутий до її обличчя. – Чутки про твою силу та твою мудрість сягають навіть наших земель. Ми бачимо, як ти борешся з Костою. Ми бачимо твою рішучість. Ми хочемо присягнути на вірність клану Сальваторе. Ми просимо тебе взяти нас під свою опіку".

Вітторія дивилася на нього, її очі були холодними. "Дон Чіро, ти був нейтральним надто довго. Чому зараз?"

"Донна, – відповів Дон Чіро, його погляд був сповнений щирого страху, але й поваги. – Тому що ти – майбутнє Палермо. Коста – це минуле. Ти – легенда, що народжується на наших очах. Ми не хочемо бути на неправильному боці, коли ти покінчиш з ним".

Вітторія лише ледь помітно кивнула, приймаючи його клятву. Вона знала, що тепер її влада виходила за рамки простої військової сили. Вона була харизмою, що надихала.

Кожен день приносив нових людей, які шукали притулку та захисту під її крилом. Це були не лише дрібні дони, а й звичайні люди, які шукали справедливості, і навіть деякі з колишніх людей Кости, які бачили, що його корабель тоне, і хотіли приєднатися до переможця.

Рафаель керував процесом їхнього інтегрування в клан, перевіряючи їхню вірність та розподіляючи завдання. Клан Сальваторе зростав, стаючи все більш чисельним та потужним. Їхні ресурси збільшувалися, їхній вплив розширювався.

"Донна, – доповів Рафаель одного дня. – Наші ряди поповнилися. Ми стали значно сильнішими. Люди бояться Косту, але тебе вони поважають. І цього страху в їхніх очах немає".

"Це добре, Рафаелю, – відповіла Вітторія. – Чим більше людей вірять у нас, тим легше буде його знищити. Але пам'ятай, що віра може бути крихкою. Вона тримається на перемогах. А ми ще не виграли головної битви".

Серед усього цього зростання влади та впливу, Рафаель залишався її єдиною незмінною опорою. Він бачив її трансформацію, її холодну рішучість, але він також бачив моменти її внутрішньої боротьби, її біль, який вона так ретельно приховувала від усіх.

Він був єдиним, хто бачив її вразливою, як тієї ночі після смерті матері. Він був єдиним, хто відчував тепло її руки, коли вона випадково торкалася його під час переговорів. Їхній зв'язок став глибшим за будь-які слова, ніж будь-які титули. Він був її правою рукою, її довіреною особою, її другом і її захисником.

"Ти робиш неймовірні речі, донна," – прошепотів він якось ввечері, коли вони залишилися вдвох у її кабінеті, переглядаючи останні звіти. – "Твій батько пишався б тобою".

Вітторія підняла погляд, і в її очах промайнула тінь суму. "Це не те життя, яке він хотів для мене, Рафаелю. Але це те життя, яке я маю. І я змушу всіх заплатити за це".

З кожним успішним рейдом на Косту, з кожним захопленим складом, з кожною переможною перестрілкою, ім'я Вітторії Сальваторе набувало нового значення. Вона була більше не просто лідером клану; вона була легендою.

Матері розповідали про неї своїм дітям у колискових піснях, водії таксі шепотіли її ім'я на вулицях, вуличні торговці торгували новинами про її вчинки. Вона була жінкою, яка кинула виклик старим порядкам, яка перемогла страх, яка стала сильнішою за будь-якого чоловіка. Вона була втіленням сили і безстрашності, символом нового, жорстокого, але справедливого порядку.

Деякі говорили, що вона має демона всередині, який дає їй таку силу. Інші – що її охороняють самі святі. Але всі погоджувалися: Вітторія Сальваторе була особливою. Вона була живою легендою.

Навіть поліція, яка раніше намагалася підтримувати хоч якусь видимість контролю, тепер остерігалася втручатися в справи між Вітторією та Костою. Вони бачили, що це війна двох титанів, і їм було краще стояти осторонь.