Розділ 22

Війна з кланом Кости вирувала по всьому Палермо, перетворюючи звичні вулиці на поля битв. Діяльність Вітторії та її клану була швидкою та безжальною, але й Коста не відступав, відповідаючи з не меншою люттю. Хоча Сальваторе завдавали ворогу значних ударів, підриваючи його позиції та фінансові потоки, втрати були і з їхнього боку. Кожна смерть її людини була болісним нагадуванням про ціну цієї війни.

У відповідь на зухвалість Вітторії, яка особисто кинула йому виклик, Коста вирішив вдарити туди, де, на його думку, Вітторія була найвразливішою – у її внутрішнє коло. Його агенти, використовуючи хаос війни, посіяли сумніви та страх серед деяких менш стійких людей клану Сальваторе, обіцяючи їм вигоду та безпеку в обмін на інформацію та невеликі диверсії. Зрада завжди була отрутою, що роз'їдала зсередини, і Коста це знав.

Рафаель, який пильно стежив за всіма пересуваннями та зв'язками, почав помічати підозрілі речі: затримки в передачі інформації, незрозумілі провали в операціях, невеликі, але постійні витоки, які могли походити лише зсередини. Він негайно доповів про це Вітторії.

"Донна, ми маємо витік, – сказав Рафаель, його обличчя було похмурим. – Деякі наші люди, я думаю, контактують з Костою. Вони продають нам інформацію або навмисно саботують накази".

Очі Вітторії спалахнули холодним, небезпечним вогнем. Вона пройшла крізь біль втрати батька, брата, матері, Вінченцо. Вона вистояла проти погроз Кости. Але зрада? Це було те, чого вона не могла пробачити. Це було пряме зневаження всього, за що вона боролася.

"Хто?" – її голос був тихим, але в ньому відчувалася смертельна загроза.

Рафаель назвав кілька імен, підкріпивши їх доказами та спостереженнями. Серед них були люди, які служили клану роками, хоча й не на високих посадах, але мали доступ до цінної інформації.

"Знайди їх усіх, Рафаелю, – наказала Вітторія, її голос був сповнений люті. – Я хочу, щоб їх витягли з їхніх ліжок, з їхніх укриттів. І я хочу особисто з ними розправитися".

Рафаель кивнув. Він розумів її гнів. Для Вітторії, яка так цінувала вірність, зрада була найбільшим злочином.

Операція з виявлення та захоплення зрадників була проведена швидко та ефективно. Рафаель особисто керував цим, використовуючи найкращих людей клану, які залишилися вірними. Вони діяли тихо, не привертаючи зайвої уваги, щоб не викликати паніки серед інших членів клану та не попередити самих зрадників.

Протягом наступних кількох годин до особняка Сальваторе доставляли одного за іншим зв'язаних, зляканих чоловіків. Їхні обличчя були спотворені жахом, коли вони бачили холодне обличчя Донни, яка чекала їх у тронному залі, де колись приймав батько. Лампи кидали химерні тіні на її обличчя, роблячи її ще більш грізною.

Коли останній зрадник був доставлений, Вітторія встала. Рафаель став поруч, як її тінь. Її погляд ковзнув по кожному обличчю, її очі були сповнені презирства.

"Я дала вам своє довіру," – промовила вона, її голос був низьким і сповненим небезпеки. – "Я дала вам свій захист. Я дала вам свою віру. А ви... ви продали мене Кості. Ви продали мій клан. Ви продали пам'ять мого батька".

Один зі зрадників, старий Сільвіо, який працював у клані багато років, намагався виправдатися. "Донна, я... я був змушений! Коста погрожував моїй родині! Він..."

"Ти мав прийти до мене, Сільвіо!" – голос Вітторії підвищився до небезпечного рику. – "Ти мав попросити про допомогу! Але ти вибрав шлях боягуза! Шлях зрадника!"

Вітторія зробила крок вперед, її обличчя було сповнене люті. Це була не просто помста, це було особисте очищення. Кожен з цих чоловіків уособлював ніж у її спину.

"Я покажу вам, що відбувається зі зрадниками клану Сальваторе, – сказала вона, її голос був сповнений абсолютної холодної рішучості. – Щоб кожен, хто посміє подумати про зраду, знав свою долю".

Вона кивнула Рафаелю. Той мовчазно подав їй ніж. Це був довгий, тонкий, ритуальний ніж, який її батько використовував для особливо важливих справ. Холодний блиск леза відбивався у її очах.

Вітторія взяла ніж, її рухи були точними та впевненими. Вона підійшла до Сільвіо, який тремтів від страху. Його благання застрягли в горлі.

Без вагань, без жодного виразу на обличчі, крім холодної рішучості, Вітторія підняла ніж. Вона не намагалася завдати швидкого, миттєвого удару. Вона хотіла, щоб це було попередження. Вона вдарила Сільвіо в плече, глибоко, але не смертельно. Чоловік закричав від болю, кров хлинула на його одяг.

Вона витягла ніж, її рука була твердою. Потім вона перерізала йому сухожилля на нозі, щоб він не міг втекти.

"Це за твою брехню," – промовила вона.

Далі був наступний зрадник. Вітторія діяла з тією ж холодною точністю. Вона калічила їх, але не вбивала одразу. Це було не вбивство, це було покарання. Вона різала, ламала, залишаючи їх живими, щоб вони відчули кожен шматочок болю, щоб вони стали живим прикладом для інших.

Вона не відчувала жалю. Біль втрат, що пережила, загартував її. Кожен крик зрадників був лише відлунням її власного внутрішнього болю, який вона так довго приховувала. Це була не просто фізична розправа. Це був ритуал очищення.

Рафаель спостерігав. Він не відвертався, його погляд був сповнений поваги. Він бачив, як Вітторія перетворюється на щось більше, ніж просто Донна. Вона була втіленням справедливості клану. Її руки були заплямовані кров'ю, але її воля була кришталево чистою.

"Це за кожну мою втрату, – прошепотіла вона, коли закінчила з останнім зрадником, її дихання було частим, але вона не хиталася. – За кожного, кого я втратила через ваші дії. За кожного Сальваторе, хто помер".

Кров на її руках була тепла. Вона відчувала її запах. Але в її очах не було страху чи відрази. Лише незламна, палаюча рішучість.

"Доля зрадника – повільна смерть у муках, – сказала Вітторія, обертаючись до Рафаеля, її голос був абсолютно рівним. – Подбай про це. І переконайтеся, що всі наші люди знають, чому вони померли".

Рафаель кивнув. "Буде зроблено, донна. Жоден зрадник не залишиться непокараним. Це буде уроком для всіх".