Розділ 20

Похорон Мами Рози в Римі був тихим, майже непомітним. Вітторія та Рафаель були єдиними представниками клану Сальваторе, що проводжали її в останню путь. Під променями римського сонця, що ніжно зігрівали старі мармурові пам'ятники, Вітторія стояла незворушна, її обличчя було маскою з гіпсу. Жодна сльоза не скотилася по її щоці, хоча всередині бушувала справжня буря. Вона відчувала, як кожен нерв натягнутий до межі. Мама Роза, остання ниточка, що пов'язувала її зі "старим" життям, тепер зникла назавжди.

Рафаель стояв поруч, його присутність була непохитною. Він відчував її біль, її повну спустошеність. Він був її єдиною опорою, її нерухомим центром у цьому світі, що руйнувався. Його погляд був сповнений турботи, але він знав, що зараз слова були зайвими. Лише присутність.

Після церемонії вони повернулися до Палермо. Особняк Сальваторе зустрів їх тією ж напруженою тишею, що й до їхнього від'їзду. Війна не чекала. Вона набирала обертів, як смертоносний вітер.

Наступного дня Вітторія отримала чергове "послання" від Доменіко Кости. Це не був лист. Це була відрубана голова одного з її молодих солдатів, яку знайшли на порозі особняка, а поряд – записка: "Ти руйнуєш все, маленька Донна. Зупинися, поки не пізно. Або кожен твій вірний помре".

Це було останньою краплею. Біль від втрати матері, що ще свіжою раною ятрив її душу, поєднався з люттю через цю зухвалу демонстрацію сили Кости. Він думав, що зламає її. Він думав, що ці втрати, ця самотність змусять її відступити. Він був нестерпно наївним.

Вона стиснула кулаки, її погляд був холодним, як лід. В її серці спалахнула нова, нищівна рішучість. Вона більше не могла просто реагувати на його удари. Вона мала завдати удару, який він не очікував. Удар, який покладе край його зухвалості раз і назавжди.

"Рафаелю," – сказала вона, її голос був низьким, як рик хижака. – "Я хочу зустрітися з Костою. Віч-на-віч".

Рафаель застиг. "Донна, це... це божевілля. Це пастка. Він спробує вбити тебе. Ми не можемо дозволити цього".

"Він вже намагався, Рафаелю," – відповіла Вітторія, її погляд був сповнений небезпечного вогню. – "На мене напали біля дому, Вінченцо загинув, захищаючи мене, моя мати померла, не витримавши цього. Він думає, що я боюся. Він думає, що я зламалася".

Вона підійшла до нього, її погляд був твердим, як сталь. "Я покажу йому, Рафаелю. Я покажу йому, що Донна Сальваторе нічого не боїться. Я покажу йому, що навіть без охорони я сильніша за всіх його людей".

Вітторія віддала наказ своїм людям передати Кості запрошення на зустріч. Нейтральна територія, старий занедбаний склад на окраїні міста. Без охорони. Лише вона і він.

Рафаель був категорично проти. "Донна, це самогубство! Навіть якщо він погодиться на "без охорони", це пастка! Він обдурить! Він використає снайперів! Це його метод! Я не можу дозволити тобі йти туди самій!"

"Ти підеш зі мною, Рафаелю," – сказала Вітторія. – "Але ти будеш чекати мене на відстані. Завжди поруч, але невидимий. Ніхто, крім тебе, не знатиме про твою присутність. Я мушу показати йому. Мушу показати йому, що я настільки впевнена в собі, настільки безстрашна, що готова зустрітися з ним сам на сам".

Він дивився на неї, його серце стискалося від страху за неї. Але він бачив її рішучість. Її очі горіли таким вогнем, який він ще ніколи не бачив. Це була не просто сміливість, це було щось більше – це була самопожертва заради демонстрації абсолютної влади.

"Добре, донна," – врешті-решт сказав Рафаель, його голос був сповнений болю, але й рішучості. – "Я буду там. І якщо він посміє щось зробити... я знищу його. І його людей. До останнього".

Наступного дня, пізно ввечері, Вітторія вирушила на зустріч. Вона була одягнена у темний, простий одяг, що не привертав уваги. Вона не взяла з собою жодної зброї, жодного ножа. Лише свою волю.

Рафаель, як тінь, слідував за нею, його власна зброя була наготові. Він розставив кількох своїх найдовіреніших людей у стратегічних точках, немов невидимий щит, але сам він був ближче за всіх, його очі не відривалися від її постаті.

Коли Вітторія дісталася старого складу, вона зайшла всередину. Повітря було важким, просякнутим запахом іржі та пилу. Тьмяне світло єдиної лампочки висвітлювало лише невелику ділянку приміщення.

Там уже чекав Доменіко Коста. Він був один, як і обіцяв, його постать була масивною, а погляд – хижим. Він дивився на неї з глузливою посмішкою.

"Донна Сальваторе," – сказав він, його голос пролунав гулко у величезному просторі. – "Я здивований. Думав, ти не прийдеш. Чи, принаймні, приведеш з собою цілу армію".

Вітторія повільно підійшла до нього, її кроки були впевненими. Вона зупинилася за кілька метрів від нього, її погляд був прямим, без жодного страху.

"Я прийшла одна, Доменіко," – відповіла Вітторія, її голос був чітким, твердим, наповненим холодною рішучістю. – "Щоб показати тобі, що я не боюся. Я не боюся ні тебе, ні твоєї армії, ні твоєї смерті".

Коста засміявся, але в його сміху не було щирості, лише презирство. "Яка зухвалість. 

Ти думаєш, що жінка може кинути виклик чоловікові, який правив цим містом десятиліттями? Ти втратила батька, твого брата, твого старого пса Вінченцо, навіть твоя мати померла від страху! Ти залишилася сама! Ти ніщо!"

Вітторія не здригнулася. В її очах спалахнув такий вогонь, що Коста на мить відчув холодний дотик страху.

"Ти помиляєшся, Доменіко," – її голос став тихішим, але від цього лише страшнішим. – "Я не ніщо. Я Донна Сальваторе. І я стала такою, якою ти мене зробив. Я втратила все, що могла втратити. Моє серце палає не від страху, а від ненависті. І від рішучості знищити тебе".

Вона зробила крок ближче, її погляд був фіксованим на ньому.

"Ти думав, що зламаєш мене, погрожуючи смертю моїм людям? Ти помилився. Кожен, кого ти забереш, лише посилює мою лють. Кожен, хто помре за мене, стає частиною мого меча".

Коста здригнувся. Він бачив її рішучість. Це була не просто жінка. Це була сила природи, що повстала проти нього.