Розділ 19

Дні після загибелі Вінченцо та нічної клятви Рафаеля були наповнені несамовитою діяльністю. Вітторія, керована холодною рішучістю, яку тепер поділяв і її найвірніший радник, посилила атаки на клан Кости. 

Вона віддавала накази, які раніше вважалися б безрозсудними, її стратегія була агресивною та безкомпромісною. 

Кожна успішна операція, кожен перехоплений вантаж, кожне зруйноване сховище Кости було кривавою цеглиною у фундаменті її помсти.

Рафаель був поруч, як її тінь, втілюючи кожен її наказ у життя. Його люди діяли швидко та ефективно. Чутки про безжальність нової Донни та її відданого капо ширилися Палермо, сіючи страх серед ворогів і зміцнюючи віру в її власному клані. Тепер, коли Коста затято відповідав, втрати були з обох боків, але Вітторія не зупинялася. Її обличчя було маскою, її серце – сталевим кулаком.

Вона повністю занурилася у справи клану, ігноруючи власну втому та біль. Її думки були лише про війну, про стратегію, про помсту. Вона майже не спала, її їжа була мінімальною, а єдиними її співрозмовниками були Рафаель та капо.

Вона відрізала себе від усього, що могло б її відволікти.

Минув тиждень. Війна вирувала, немов пожежа, але Вітторія відчувала, що вона контролює ситуацію. Одного дня, коли вона розглядала нові розвіддані про пересування людей Кости, до кабінету увійшов Рафаель. Його обличчя було блідим, а в очах читалася тривога, яку Вітторія рідко бачила.

"Донна," – почав він, його голос був тихим, сповненим жалю. – "Мені щойно подзвонили з Риму. Від твоїх родичів по материнській лінії".

Серце Вітторії стиснулося. Вона не чула про матір з моменту її від'їзду. Вона намагалася не думати про це, ховаючи біль за стінами своєї рішучості.

"Що сталося, Рафаелю?" – запитала Вітторія, її голос був напруженим, хоча вона намагалася зберегти спокій.

Рафаель зробив глибокий вдих. "Донна... Мама Роза... її не стало".

Слова пролунали як грім серед ясного неба, але не викликали зовнішньої реакції у Вітторії. Її обличчя залишилося незворушним, але в її очах промайнула тінь шоку.

"Що ти маєш на увазі?" – її голос був ледь чутним. – "Що сталося?"

"Серцевий напад, донна," – відповів Рафаель, його погляд був сповнений співчуття. – "Вона була в будинку своєї сестри. Це сталося сьогодні вранці. Швидко. Вона не страждала".

Слова Рафаеля повільно проникали в її свідомість. Серцевий напад. Швидко. Вона не страждала. Але Вітторія страждала. Її мати. Єдина, хто залишився від її старої родини. Людина, яка її виховала, яка любила її понад усе, хоч і не розуміла її вибору. Мама Роза покинула її, бо не могла бачити її у небезпеці. А тепер її не стало зовсім.

Вітторія відчула, як її груди стискаються. Порожнеча, яку вона відчувала після їхньої останньої розмови, тепер стала бездонною прірвою. Вона була так зосереджена на війні, на помсті, що повністю відгородилася від цієї частини свого життя. Вона відштовхнула матір, не давши їй спокою, не давши їй зрозуміти.

Вона згадала мамині благання, її сльози, її бажання, щоб Вітторія вийшла заміж, жила в безпеці. Вона згадала, як легко вона відмовилася від цього, як обірвала ці зв'язки заради свого шляху. І тепер її матері не було. Ніколи більше вона не почує її голосу, не відчує її турботи.

Сльози знову підступили до її очей, але Вітторія стримала їх. Вона не дозволить собі плакати. Не зараз. Не тут. Це було її прокляття – бути сильною, бути незворушною, навіть коли її світ руйнувався.

"Рафаелю," – сказала Вітторія, її голос був дивно спокійним, майже безбарвним. – "Чи залишила вона щось? Лист? Повідомлення?"

Рафаель кивнув. "Так, донна. Її сестра сказала, що вона знайшла цей лист на столику біля ліжка. Вона просила передати його особисто тобі, якщо... якщо щось станеться".

Він передав їй невеликий, запечатаний конверт. Вітторія взяла його, її пальці ледь помітно тремтіли. Вона розкрила його і витягнула аркуш паперу, на якому був знайомий, дещо тремтячий почерк Мами Рози.

«Моя люба Вітторіє,

Якщо ти читаєш цей лист, то мене вже немає. Пробач мені, моя донечко, що я покинула тебе. Мені було надто боляче бачити, як ти йдеш цим шляхом. Я боялася за тебе. Я боялася, що ти втратиш себе, втратиш своє серце.

Я знаю, що ти сильна. Сильніша, ніж я будь-коли була. Твій батько завжди говорив, що в тобі є його воля. Він пишався тобою. Він завжди хотів для тебе кращого, але й розумів твою силу. Він також хотів, щоб ти була щасливою. Не забувай про це, моя люба.

Я бачу, що ти йдеш шляхом помсти. Це важкий шлях, Вітторіє, шлях, який спустошує душу. Не дозволяй ненависті поглинути тебе повністю. Пам’ятай, що є ще й інший світ, за межами цієї боротьби. Світ, де є спокій. Де є любов.

Я знаю, що ти не вийдеш заміж за когось просто так. Це не в твоїй природі. Але одного дня, можливо, ти зустрінеш того, хто зрозуміє тебе. Того, хто буде поруч, незважаючи на твій тягар. Того, хто зможе бути тобі опорою, а не просто чоловіком. Не відштовхуй цього. Дозволь собі бути коханою. Дозволь собі бути щасливою, якщо тобі випаде така нагода.

Я завжди любила тебе, Вітторіє. Більше за все на світі. І я вірю в тебе. Будь собою. Будь сильною. Але не забувай, що навіть найсильнішим потрібен спокій. І хоча я не змогла його знайти, ти можеш. Ти заслуговуєш на це.

Моя душа буде спостерігати за тобою. Будь обережною, моя Донно.

З любов'ю, твоя мама, Роза.»

Вітторія дочитала лист. Її руки опустилися, а папір вислизнув з пальців, впавши на стіл. Слова матері, сповнені любові та турботи, були останнім дарунком. "Не дозволяй ненависті поглинути тебе повністю". "Дозволь собі бути коханою".

Ці слова пролунали в її серці, як дзвін. Вона відкинула цю можливість, відмовилася від любові, віддалася помсті. І її мати, яка так боялася за неї, померла, так і не побачивши її в безпеці.

Вона підвела погляд на Рафаеля. Він стояв поруч, його обличчя було сповнене безмовної підтримки. Він був тим, хто міг бути її опорою. Він уже був нею. Її мати, не знаючи того, вказала їй на нього.