Розділ 18

Церква на околиці Палермо, що ще годину тому була місцем важливих переговорів, перетворилася на криваву арену. Тіло Вінченцо лежало на холодній кам'яній підлозі, його очі були відкриті, застиглі у вічній відданості. Навколо вирувала бійня, але вона швидко закінчилася. Люди Сальваторе, розлючені смертю Вінченцо, билися з люттю поранених звірів. 

Нападники Кости, які проникли всередину, були знищені до останнього. Ті, хто чекав зовні, зазнали поразки від зовнішніх патрулів клану, що оперативно прибули на підкріплення.

Вітторія сиділа на колінах біля Вінченцо, її руки були забруднені його кров'ю. Вона не плакала. Сліз більше не було. Лише холодний, лютий спокій, що налякав би будь-кого, хто наважився б на неї поглянути. Вона відчувала, як її серце стискається від болю, але зовнішньо вона була незворушною.

Рафаель, перевіривши безпеку території та віддавши накази щодо мертвих тіл і збору доказів, підійшов до неї. Його обличчя було похмурим, але в очах читалася безмежна турбота. Він бачив її біль, він знав її втрати. Він єдиний розумів ціну, яку вона платила.

"Донна," – промовив він тихо, його голос був сповнений жалю. – "Ми впоралися з ними. Вони не втекли".

Вітторія повільно підвела голову, її погляд був прикутий до Рафаеля. "Він помер, Рафаелю," – її голос був лише шепотом. – "За мене. Ще один".

Рафаель мовчазно кивнув. Він знав, що Вінченцо був одним із найстаріших та найвірніших людей її батька. Ця втрата була особливо болючою, особистою.

"Ми заберемо його тіло, донна," – сказав Рафаель, його голос став твердішим. – "Він буде похований з усіма почестями. Як герой. Як вірний Сальваторе".

Він простягнув їй руку. Вітторія на мить завагалася, потім взяла його руку, її пальці стиснулися. Його дотик був твердим і заспокійливим, єдиною опорою в цьому світі, що руйнувався навколо неї.

Вони повернулися до особняка Сальваторе пізно вночі. Будинок був порожнім, тихим, просякнутим напругою та очікуванням. Вітторія пройшла прямо до свого кабінету, не кажучи ні слова. Рафаель слідував за нею.

Вона сіла за стіл, її обличчя було блідим, як крейда. Свічки, що горіли на столі, кидали м'які тіні на її втомлене обличчя. Вона провела рукою по волоссю, відчуваючи, як тиск наростає в її скронях.

Рафаель мовчазно приготував їй міцний віскі. Вона взяла склянку, але не пила, лише дивилася на бурштинову рідину. Її погляд був порожнім, зануреним у власні думки. Він розумів, що їй зараз не потрібні слова. Їй потрібна присутність.

"Донна, я..." – почав Рафаель, але Вітторія підняла руку, зупиняючи його.

"Не зараз, Рафаелю," – прошепотіла вона, її голос був надломленим. – "Я... просто побудь тут. Будь ласка".

Він кивнув і сів у крісло навпроти неї. Він не зводив з неї очей, його погляд був сповнений турботи та нескінченної відданості. Він відчував її біль, її самотність. Він був свідком усіх її втрат, усіх її перетворень.

Минали години. Тиша в кабінеті була густою, її порушувало лише потріскування свічок та важке дихання Вітторії. Вона не рухалася, її погляд був прикутий до стіни, немов вона бачила там усіх, кого втратила. Батька, Марко, Джованні, маму, і тепер Вінченцо. Вона була Донною, але ціна була нестерпною.

Рафаель бачив, як вона поступово хитається. Вона була на межі. Це була інша слабкість, не та, що була минулої ночі. Це була втома від нескінченної боротьби, від постійних втрат, від тягаря відповідальності.

Він повільно підвівся, підійшов до неї.

Донна Вітторіє," – сказав він, його голос був м'яким, але твердим. – "Тобі потрібно відпочити. Ти не можеш нести все це сама".

Вона повільно повернула до нього голову, її очі були скляними, але в них була нестерпна біль.

"Я не можу, Рафаелю," – прошепотіла вона.

"Кожен раз, коли я заплющую очі... я бачу їх. Всіх. А Вінченцо... він помер, рятуючи мене. Моя провина. Це все моя провина".

Рафаель підійшов ближче. Він бачив її розрив, її внутрішнє страждання. Він знав, що вона повинна дозволити собі це відчути. Він розумів, що, незважаючи на всю її силу, вона все ще була жінкою, що несла на собі нелюдський тягар.

Він опустився на одне коліно поруч з її кріслом і обережно взяв її руки, які все ще були запльовані кров'ю Вінченцо. Її руки були холодними, але він відчував, як вони тремтять.

"Це не твоя провина, донна," – сказав він, його голос був сповнений співчуття. – "Вінченцо був вірним. Він зробив свій вибір. Він захищав тебе, тому що вірив у тебе. І він знав, що його Донна важливіша за його життя. Він помер з честю".

Вітторія подивилася на нього, її погляд був сповнений безмовного благання. Вона шукала в ньому розради, розуміння. Вона шукала опори.

І тоді, без попередження, Вітторія схилилася до нього, її голова опустилася йому на плече. Вона здригнулася, і вперше за цю ніч, за цей день, вона дозволила собі зітхнути. Її плечі здригалися від беззвучних ридань, а її кров, змішана з кров'ю Вінченцо, залишала сліди на його піджаку.

Рафаель міцно обійняв її, його рука заспокійливо гладила її волосся. Він не говорив ні слова. Просто тримав її, дозволяючи їй вивільнити весь біль, який вона так довго приховувала. Він був її скелею, її притулком. У цей момент вони були не Доном і Капо, а двома душами, що розділяли непосильний тягар.

Коли її ридання стихли, залишивши лише втому та гіркоту, Вітторія повільно підвела голову. Її очі були червоними, але в них більше не було порожнечі. В них з'явилося щось нове – довіра.

Вона подивилася на Рафаеля, який все ще тримав її. Їхні погляди зустрілися. У його очах вона бачила не жалість, не поклоніння, а розуміння, силу і безмежну відданість.

"Рафаелю," – прошепотіла вона, її голос був хрипким. – "Ти... ти єдиний, хто залишився".

Рафаель міцно взяв її обличчя в свої долоні, його погляд був сповнений абсолютної серйозності та непохитної рішучості.

"Я завжди буду поруч, донна Вітторіє," – сказав він, його голос був низьким, як клятва. – "Завжди. До останнього подиху. Я клянуся тобі своїм життям, своєю кров'ю, своєю честю. Я ніколи не залишу тебе. Ніколи не зраджу. Ніколи не дозволю, щоб хтось знову до тебе наблизився".