Розділ 16

Перші удари у війні з Доменіко Костою принесли Вітторії відчуття жорстокого, але необхідного задоволення. Вона, як справжній стратег, використовувала інформацію Марко, завдаючи ударів по найчутливіших місцях ворога. Завдяки її наказам, клан Сальваторе успішно перехопив кілька партій зброї, що прямували до Кости, зірвав кілька його незаконних угод та навіть викрив і нейтралізував кількох ключових інформаторів, яких Коста мав у поліції та серед чиновників. Кожна успішна операція була маленькою перемогою, яка додавала впевненості її людям і підривала позиції ворога.

Вітторія працювала безперервно, її розум був гострим, як лезо ножа. Вона віддавала накази, перевіряла звіти, аналізувала дані. Її обличчя, зазвичай бліде від втоми, тепер було ще більш суворим, а в очах не було й тіні сумніву. Вона стала обличчям клану, його незламною волею.

Рафаель був поруч, як завжди, його вірність була непохитною. Він виконував її накази з бездоганною точністю, захоплюючись її рішучістю та стратегічним мисленням. Він бачив, як вона змінюється, перетворюючись на справжнього Дона. Але він також бачив, яку ціну вона платила за це.

"Донна, ми перехопили ще одну партію контрабанди Кости на півдні," – повідомив Рафаель одного вечора, його голос був сповнений задоволення. – "Це вдарить по ньому фінансово. Його люди починають нервувати".

"Добре, Рафаелю," – Вітторія кивнула, не відриваючи погляду від мапи Сицилії, на якій були позначені їхні та ворожі території.

– "Але пам'ятай: це лише початок. Він не здасться. Ми маємо бути готові до його відповіді. Він буде злий, і його удари будуть жорстокими".

Вона відчувала, що її перемоги були лише прелюдією до справжньої бурі.

Після довгого дня, коли всі звіти були перевірені, а накази віддані, Вітторія відпустила Рафаеля. Він, як завжди, запропонував залишитися, але вона твердо відмовилася. Їй потрібна була самотність. 

Абсолютна.

Вона замкнула двері кабінету на ключ, підійшла до величезного вікна, за яким місто Палермо вже занурилося в глибокий нічний сон. Тьмяне світло ліхтарів ледь освітлювало вулиці, нагадуючи мерехтливі свічки у величезному, темному храмі. Вона стояла там, дивлячись на порожнє небо, намагаючись знайти хоч якийсь спокій.

Але спокою не було. Лише порожнеча.

Згадки про минуле нахлинули на неї, як морські хвилі. Батько, його усмішка, його сила. Мама Роза, її турбота, її благання. Марко, його зрада, його мертві очі. 

Джованні, його молодість, його невинність, його кров на її совісті. Кожен обличчя, кожен момент – ніби залізні пазурі, що розривали її душу.

Вона згадала, як її мати благала її вийти заміж, відмовитися від цього життя заради безпеки. Вона згадала пропозицію Кости, його цинічний план поглинути її. І її власну, люту відповідь, яка остаточно відрізала їй шлях до будь-якого "нормального" життя.

Вона була Донною. Вона була сильною. 

Вона опустила голову, відчуваючи вагу корони, яку вона сама собі поклала на голову. Ця корона була важкою, зробленою з крові та сліз, а не золота. Вона віддалилася від усіх, хто її любив. 

Відмовилася від власного серця. Вона стала тим, кого вимагав цей жорстокий світ.

Але чи була вона собою?

Раптом, без попередження, щось обірвалося всередині. Бар'єр, який вона будувала місяцями, щоб стримувати біль, сумнів, жаль – тріснув і посипався на друзки. Вона відчула, як її груди стискає нестерпний біль. Горло перехопило, а очі запекло.

Вона спробувала стриматися. Навіть наодинці, вона не дозволяла собі слабкості. Але сльози вже текли. Гарячі, солоні, нестримні. Вони котилися по її щоках, обпалюючи шкіру. Це були сльози за батьком, за Джованні, за матір'ю, за Марко, якого вона ненавиділа, але якого колись вважала родичем. Це були сльози за дівчиною, якою вона була, і яка тепер зникла назавжди.

Вона схилилася, обхопивши себе руками, немов намагаючись стримати розрив, який відбувався всередині. Її плечі здригалися від беззвучних ридань. Вона відчувала себе розірваною, спустошеною, неймовірно самотньою.

"Хіба я роблю це правильно?" – прошепотіла вона в порожнечу, її голос був ледь чутним, сповненим відчаю. – "Чи це того варте? Ця кров... ці втрати... чи зможу я витримати це до кінця?"

Сумнів, як отрута, почав проникати в її серце. Вона завжди була впевнена у своїх діях, у своїй правоті. Але зараз, у цій темній самотності, вона вперше запитала себе: "А що, якщо я не така сильна, як думаю? Що, якщо я зламаюся? Що, якщо я приречена втратити все?"

Вона згадала батька, його владний погляд, його спокійну впевненість. Він ніколи не дозволяв собі такої слабкості. Він ніколи не сумнівався. А вона? Вона була лише дівчиною, яка змушена була взяти на себе вагу всього клану.

Кожна її перемога, кожний удар по Кості, кожен вбитий ворог – все це тепер здавалося порожнім. Це не поверне її батька. Не поверне Джованні. Не поверне маму. І не поверне її саму.

Вона плакала не від страху, а від нестерпного тягаря лідерства, від ваги усіх тих рішень, які вона мусила приймати. Рішень, що коштували життя. Рішень, що перетворювали її з людини на інструмент помсти.

"Мамо..." – прошепотіла вона крізь сльози, згадуючи останню розмову. – "Можливо, ти була права..."

Але ця думка була миттєвою. Ні. Вона не могла відступити. Не після всього. Не після того, як вона вже віддала стільки. Це був шлях без повернення.

Ридання поступово стихли, залишивши лише біль і порожнечу. Вона витерла сльози тильною стороною долоні, її обличчя було мокрим і червоним. Вона відчувала себе виснаженою, спустошеною, але водночас... очищеною.

Цей внутрішній розрив, ця хвилина слабкості, не знищила її. Вона зробила її більш людською, більш справжньою. Вона дозволила собі відчути весь біль, усю вагу, усі сумніви. І це дозволило їй знову зібратися.

Вона підняла голову, її погляд був прикутий до власного відображення в темному вікні. Там, у мерехтливому світлі, вона побачила не просто дівчину, а жінку. Зі шрамами, з болем у очах, але з непохитною волею.