Розділ 13

Ранок після нічної засади був на диво спокійним, але цей спокій був оманливим. 

Особняк Сальваторе гудів від активності – охоронці, напружені після нападу, подвоїли свою пильність. Новини про спробу замаху на Донну Вітторію та її жорстоку відповідь (повернення тіл нападників Кості з особистим повідомленням) вже розлетілися містом. Це був чіткий сигнал: нова Донна не лише виживає, а й дає відсіч.

Вітторія сиділа у своєму кабінеті, її поранена рука була перев'язана. Біль був тупим, але постійним нагадуванням про те, наскільки близько вона підійшла до смерті. 

Рафаель, який провів біля неї всю ніч, щойно відійшов на кілька хвилин, щоб особисто перевірити периметр. Вітторія виглядала втомленою, але її очі горіли холодною рішучістю. Вона знала, що війна тільки починається, і кожен удар Кости лише загартовує її.

У двері обережно постукали. Вітторія на мить напружилася, але потім розслабилася, зрозумівши, хто це. Це не міг бути Рафаель, його кроки були б швидшими.

"Увійдіть," – сказала вона.

Двері тихо відчинилися, і на порозі з'явилася Мама Роза, мати Вітторії. Її обличчя було блідим, а очі – червоними від безсонної ночі, сповненими сліз і тривоги. Вона почула про напад, і страх за єдину доньку душив її.

"Вітторіє, моя донечко," – прошепотіла Мама Роза, її голос тремтів. Вона швидко підійшла до столу, її погляд одразу впав на перев'язану руку Вітторії. – "Боже милостивий! Твоя рука! Це правда? На тебе напали? О, Господи, як я й боялася!"

Мама Роза простягнула руки, наче хотіла обійняти Вітторію, але потім опустила їх, побачивши кам'яний вираз обличчя доньки. Вона була матір'ю, яка кохала, але також була жінкою свого покоління, яка вірила, що жіноче місце – в безпеці, а не на чолі небезпечного клану.

"Я в порядку, мамо," – твердо відповіла Вітторія. – "Це лише подряпина. Рафаель впорався з ними".

Впорався?" – голос Мами Рози підвищився. – "Але ж вони були ТУТ! У нашому домі! Біля ТЕБЕ! Вони могли вбити тебе! Ти не розумієш, яка це небезпека! Які жахи на тебе чекають!"

Вона підійшла ближче, її руки стиснулися. "Твій батько... він був сильним, але навіть він ледь виживав у цьому світі. А ти... ти жінка! Тобі не місце в цьому пеклі, Вітторіє! Подивись на себе! Ти поранена! Це лише початок!"

Мама Роза зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати себе, але її голос все одно був сповнений відчаю та прихованої загрози.

Я не можу це витримувати, Вітторіє. Кожна ніч, кожен дзвінок, кожна новина... я живу в постійному страху, що ти будеш наступною. Що моїй єдиній дочці, моїй дитині, загрожує смерть на кожному кроці".

Вона вхопила Вітторію за здорову руку, її пальці стиснулися.

"Зупинися, Вітторіє! Благаю тебе, зупинися! Відмовся від цього!"

Вітторія вивільнила свою руку. "Я не можу, мамо. Це мій обов'язок. Це моя доля. Це все, що мені залишив батько".

"Твій батько хотів би, щоб ти жила! Щоб ти була в безпеці!" – вигукнула Мама Роза, її голос розбивався на крик. – "Він хотів би, щоб ти вийшла заміж! Щоб у тебе була сім'я! Щоб ти була щасливою! Це не щастя, Вітторіє! Це прокляття!"

Вона відійшла на крок, її очі були сповнені болю. "Ти пам'ятаєш мій ультиматум, Вітторіє? Вийти заміж за Марко? Ти відмовилася. Добре. Але тепер... тепер я ставлю інший ультиматум. Якщо ти не відмовишся від цього, якщо ти не вийдеш заміж за когось... за того, хто зможе захистити тебе, хто візьме на себе цей тягар... Я... я залишу тебе. Я поїду. Я не зможу більше жити в цьому страху".

Слова матері боляче вдарили по Вітторії. Це була не просто погроза, це був останній відчайдушний крок матері, яка прагнула врятувати свою дитину будь-якою ціною. Мама Роза знала, що для Вітторії сім'я була святою. І ця погроза розлукою була сильним важелем.

"Мамо, ти не можеш," – прошепотіла Вітторія, її голос був сповнений болю. – "Ти моя мати. Ти не можеш мене покинути".

"Можу, Вітторіє," – відповіла Мама Роза, її обличчя було сповнене болю, але водночас рішучості. – "Я не витримаю. Я не зможу дивитися, як тебе вбивають. Це не життя. Це пекло. Або ти обираєш безпеку, обираєш сім'ю... обираєш життя нормальної жінки. Або ти втрачаєш мене".

Вона підійшла до Вітторії, її погляд був благальним. "Вийди заміж, Вітторіє. Заради мене. Заради свого майбутнього. Заради безпеки. Цей світ не для жінок. Твій батько готував тебе, але він ніколи не хотів для тебе такої долі. Він хотів, щоб ти була щаслива".

Вітторія відчула, як її серце розривається. З одного боку – її обов'язок, її спадщина, її покликання. З іншого – єдина людина, яка залишилася у неї, її мати, що благала її про безпеку. Вона бачила сльози в очах матері, її відчай. Вона знала, що мати не блефує.

"Мамо," – голос Вітторії був тихим, але в ньому відчувалася незламна воля. – "Я люблю тебе. Більше за все на світі. Але я не можу відмовитися від себе. Від того, ким я стала. Від того, що мені залишив батько".

Вона вдихнула повітря. "Я не вийду заміж за когось заради безпеки. Я не буду чиєюсь дружиною, щоб хтось інший керував кланом. Я сама Дон. І я сама буду себе захищати. Я захищу і клан, і твій спокій. Але я не відступлю".

Мама Роза відступила на крок, її очі наповнилися новим болем. "Отже... ти обираєш це? Ти обираєш війну, а не сім'ю? Ти обираєш смерть, а не життя?"

"Я обираю себе, мамо," – твердо відповіла Вітторія, хоча біль від її власних слів пронизував її наскрізь. – "І я обираю захищати те, що належить мені. І те, що залишив мені батько. І тебе. Я буду тебе захищати. Але ти не зможеш змусити мене відмовитися від мого шляху".

Мама Роза дивилася на неї, її обличчя було сповнене горя. Вона зрозуміла, що її донька змінилася. Вона більше не була тією слухняною дівчиною, яка колись хотіла лише любові та сім'ї. Вона стала лідером, і її воля була незламною.

"Тоді... тоді я не зможу більше залишатися тут, Вітторіє," – голос Мами Рози був ледь чутним, сповненим розпачу. – "Я поїду до Риму, до моєї сестри. Можливо, там... можливо, там я зможу знайти спокій".