Розділ 12

Після шокуючого відкриття про подвійну зраду Марко, Вітторія поринула в роботу з ще більшою люттю. Вона не спала ночами, вивчаючи розшифровані записи, схеми, переглядаючи дані про кожен рух клану Кости. Кожна дрібниця, яку Марко продав ворогу, тепер стала ключем до розуміння їхніх слабкостей. Вітторія бачила наскрізь плани Доменіко Кости, його амбіції та методи, які тепер здавалися більш підступними, ніж вона могла уявити.

Особняк Сальваторе, хоча й був посилений охороною, залишався місцем постійної напруги. Кожен куток здавався прихованим оком, кожна тінь — потенційною загрозою. Вітторія розуміла, що Коста не залишить її в спокої. Після удару по Марко, він, ймовірно, готував щось нове, щось особисте.

Рафаель був поруч, як її тінь, його вірність була непохитною. Він перевіряв кожен дрібний факт, кожен звіт, який надходив від їхніх інформаторів. Його обличчя, зазвичай спокійне, тепер було сповнене занепокоєння, особливо коли справа стосувалася безпеки Вітторії. Він відчував, що Коста буде намагатися дістатися до неї особисто.

"Донна, я посилив охорону твого крила особняка," – сказав Рафаель одного вечора, коли Вітторія вже збиралася відпочивати. – "Навіть внутрішній периметр перевіряється кожні п'ятнадцять хвилин. Ми не можемо ризикувати".

"Я знаю, Рафаелю," – відповіла Вітторія, її голос був втомленим, але рішучим. – "Але пам'ятай: Коста розумний. Він не піде на прямий штурм. Він буде шукати найменшу щілину".

Рафаель кивнув, його погляд був похмурим. "Саме тому я особисто контролюю всі виходи та входи. І я завжди буду поруч".

Ніч була прохолодною, безмісячною, її посилювала густа, вогка імла, що спускалася з гір, огортаючи Палермо. Вітторія, провівши цілий день у паперах, відчувала нестерпну втому. Її думки крутилися навколо планів помсти Кості, викриття його мережі та зміцнення клану. Вона знала, що не може дозволити собі слабкість. Але її тіло потребувало руху, хоча б кілька хвилин свіжого повітря, щоб провітрити голову.

Рафаель, як завжди, чергував біля дверей її кабінету. Вона вирішила пройтися до невеликої закритої ділянки саду біля особняка – місця, де її батько часто прогулювався вночі, коли був замислений. Це був внутрішній двір, добре захищений, з високими стінами та посиленою охороною.

Здавалося б, найбезпечніше місце.

"Рафаелю," – сказала Вітторія. – "Я хочу вийти на кілька хвилин в сад. Мені потрібне повітря".

Рафаель одразу ж насторожився. "Донна, можливо, краще не ризикувати. Ніч занадто темна, а наші зовнішні патрулі зараз залучені в інші завдання, після вашого наказу посилити пошук людей Марко".

"Я знаю, Рафаелю," – відповіла Вітторія, її голос був м'якшим, але в ньому відчувалася непохитна воля. – "Але мені необхідно. Лише кілька хвилин. Ти підеш зі мною".

Рафаель зітхнув. Він розумів її потребу, але кожна його клітинка кричала про небезпеку. "Звісно, донна. Я підготую наших людей".

"Ні," – перервала його Вітторія. – "Ми підемо тільки вдвох. Це внутрішній двір. Він добре захищений. І мені потрібна хвилина спокою. Без зайвих очей".

Рафаель вагався, але зрештою кивнув. Його обов'язок був її безпека, і він знав, що вона не відступить від свого рішення. Він поправив зброю на поясі, його очі пильно оглянули коридор, перш ніж вони вийшли.

Вони вийшли на невеликий внутрішній двір, що примикав до західного крила особняка. Повітря було густим, вологим, але свіжим.

Тільки ліхтарі, що горіли біля стін, кидали тьмяне світло, розсіюючи пітьму і створюючи дивні тіні. Здавалося, що все навколо занурилося в глибокий сон, але слух Рафаеля, натренований роками служби, вловлював найменші коливання.

Вітторія пройшла кілька кроків, вдихаючи прохолодне повітря. Вона відчувала, як напруга поступово відступає, дозволяючи її думкам текти вільніше. Рафаель ішов за нею, його погляд ковзав по стінах, по кущах, по кожній тіні. Він довіряв своїм людям, але інстинкти ніколи його не підводили.

Раптом, усього за кілька метрів від них, з темних кущів, що густо росли біля старої стіни, пролунав ледь чутний шерех. Це був не вітер. Це був рух.

Рафаель миттєво зреагував. "Донна, назад!" – прогарчав він, його рука вже тягнулася до пістолета.

Він штовхнув Вітторію за собою, одночасно вихоплюючи зброю. У ту ж мить з темряви вискочили дві постаті, швидкі, як нічні хижаки. Вони були одягнені у темний одяг, їхні обличчя були закриті балаклавами. В руках вони тримали довгі ножі, що блиснули в тьмяному світлі ліхтаря.

Нападники діяли синхронно. Один кинувся на Рафаеля, інший – прямо на Вітторію. Це була не просто засада, це була спроба ліквідації.

Рафаель, не втрачаючи жодної секунди, вступив у ближній бій. Його рухи були швидкими, точними, бездоганними. Він був навчений як ніхто інший. Він відбив удар ножа свого супротивника, і його ліва рука, заблокувавши ніж, одночасно вдарила ворога в горло, вибивши з нього подих. Потім він одним швидким рухом відкинув його вбік.

Але другий нападник вже був біля Вітторії. Вона інстинктивно відступила, її серце шалено калатало. Вона бачила блиск леза, що рухалося до неї. Вона не була навчена бою, але роки спостережень за батьком і його людьми навчили її базовим інстинктам виживання. Вона різко пригнулася, уникаючи удару.

Нападник був швидшим, ніж вона очікувала. Він знову кинувся на неї, його ніж просвистів у повітрі. Вона відчула гострий біль у руці, коли лезо дряпнуло її, але вона не зупинилася, відступаючи і намагаючись відштовхнути його.

У цей момент Рафаель, завершивши боротьбу з першим нападником (який вже лежав нерухомо), кинувся до Вітторії. Він зрозумів, що це була пастка, спланована з холодною жорстокістю. Їхній ворог знав про її звичку гуляти в саду.

Він одним стрибком опинився між Вітторією та нападником. Його пістолет блиснув у його руці, він прицілився і вистрілив. Гучний, оглушливий постріл розірвав нічну тишу, відлунюючи від стін особняка. Нападник здригнувся і впав, його тіло обм'якло на холодній землі.