Глава 10

Зрада Марко пробила діру не тільки в бюджеті клану, а й у серці Вітторії. Вона відчувала біль, що змішувався з пекучим гнівом. Це була не просто фінансова втрата чи зірвана угода; це була образа, нанесена її авторитету, її родині, її пам'яті про батька. Усвідомлення власної помилки – надто великої довіри до того, хто не заслуговував – було гіркішим за будь-яку отруту. Вона більше ніколи не дозволить собі такої слабкості.

Особняк був оповитий гнітючою, але водночас зосередженою тишею. Всі відчували вагу події. Новина про зникнення Марко з грошима та загибель охоронців вже облетіла клан. Дехто шепотів про її "слабкість", інші — про його "підступність". Але більшість чекала. Чекала на її відповідь.

Вітторія сиділа в кабінеті батька, на тому ж місці, де ще недавно приймала рішення про довіру Марко. Вона переглядала звіт Рафаеля, в якому детально описувалися обставини зникнення Марко, шляхи, якими він міг втекти, і його можливі зв'язки з кланом Кости. Вона вивчала фотографії загиблих охоронців, чиї обличчя були спотворені від болю. Серед них був і молодий помічник Рафаеля, який мав контролювати Марко. Його смерть була на її совісті.

Рафаель стояв поруч, його обличчя було похмурим. Він знав, що Вітторії боляче, але також бачив, як ця біль перетворює її на щось інше – на загартовану сталь. Він чекав її наказу.

"Отже, Марко зрадив нас не просто заради грошей, Рафаелю," – сказала Вітторія, її голос був тихим, але в ньому відчувалася небезпечна нотка. – "Він зрадив за обіцянку Кости. За місце в його майбутньому "імперії", коли він повалить нас".

"Найімовірніше, донна," – підтвердив Рафаель. – "Він завжди прагнув влади, але не мав достатньо розуму, щоб її досягти самотужки. Коста використав його жадібність. І його ревнощі до вас".

Вітторія повільно підвелася з-за столу. Вона пройшла до вікна, дивлячись на дощ, що почав накрапати за склом, омиваючи сірі стіни особняка. Кожна крапля, здавалося, була сльозою за її втрати. Але вона не плакала. Сльози були для слабких.

Вона згадала батька, його уроки, його суворі настанови. "У цьому світі, Вітторіє, або ти полюєш, або на тебе полюють. Немає місця для вагань. Якщо ворог завдав удару, ти маєш відповісти з подвійною силою. Інакше тебе з'їдять". Батько ніколи не дозволяв зрадникам жити. Він завжди казав, що зрада крові — найстрашніший гріх.

"Ми знаємо, де він, Рафаелю?" – запитала Вітторія, не обертаючись. Її голос був настільки холодним, що здавалося, він заморожує повітря.

"Так, донна," – відповів Рафаель. – "Наші люди відстежили його. Він ховається на старій віллі Кости на околиці Палермо. Там зараз мінімум охорони. Він відчуває себе в безпеці".

Вітторія стиснула кулаки. Вілла Кости. На околиці їхнього власного міста. Це була зухвалість. Це був відкритий плювок в обличчя клану Сальваторе. І в її обличчя.

"Він чекає, що ми будемо вагатися," – промовила вона, її голос був низьким, як ричання хижака. – "Він чекає, що я буду думати, чи це "морально", чи "правильно". Він думає, що жінка не здатна на такі рішення".

Вона обернулася до Рафаеля, її очі були сповнені люті, яка переплавилася у чистий, безкомпромісний намір. Це було не просто рішення, це був акт правосуддя, і водночас – демонстрація абсолютної влади.

"Рафаелю," – її голос став твердим, як камінь, і Рафаель зрозумів, що вона вже прийняла рішення, яке змінить все. – "Марко... він більше не частина нашої родини. Він зрадник. Він не має права на життя".

Рафаель мовчав, його обличчя було непроникним. Він чекав.

"Я хочу, щоб його ліквідували," – промовила Вітторія, кожне слово було чітким, твердим, наче вибите зі сталі. – "Сьогодні вночі. Тихо. Без зайвого шуму. І я хочу, щоб Коста... щоб він знав, що це моя відповідь. Моє особисте повідомлення. За його голову на моєму порозі. За смерть Джованні. За зраду мого клану. За кожного, кого він торкнеться".

Вона зробила крок вперед, наблизившись до Рафаеля. "Це не буде просто вбивство, Рафаелю. Це буде попередження. Кожен, хто насмілиться зрадити клан Сальваторе, заплатить найвищу ціну. І кожен, хто спробує кинути мені виклик, зазнає моєї люті".

Рафаель кивнув. Він бачив, що вона більше не сумнівається. Вона більше не була дівчиною, яка вагалася. Вона стала Доном. Справжнім.

"Хто виконає наказ, донна?" – запитав він, його голос був спокійним.

Вітторія подивилася на нього, її погляд був сповнений рішучості. "Твої найкращі люди, Рафаелю. Ті, кому ти довіряєш найбільше. Ті, хто зробить це без сліду, без зайвих свідків. Це має бути бездоганно".

"Буде зроблено, донна Вітторіє," – відповів Рафаель, його очі заблищали від неявного захоплення. – "Я особисто проконтролюю. Кожна деталь буде виконана. Наказ нового Дона".

Рафаель негайно приступив до підготовки. Він зібрав невелику групу своїх найдосвідченіших, найвірніших людей. Це були "тіні" клану, які діяли вночі, безшумно і безслідно. Він сам особисто перевірив їхнє спорядження, зброю та маршрут. Операція була спланована з холодною, математичною точністю.

Вітторія не спала тієї ночі. Вона сиділа в кабінеті, дивлячись у темне вікно. Вона не відчувала жалю чи сумніву. Лише холодне усвідомлення того, що вона робить те, що повинна. Це був її перший наказ про ліквідацію. І це був початок її нової ери. Вона згадувала обличчя Марко, його зрадницьку посмішку, його жадібні очі. І обличчя Джованні, його молодий, усміхнений погляд, який вона тепер бачила мертвим.

За кілька годин до світанку Рафаель повернувся. Його обличчя було спокійним, але в його очах читалася виконана робота. Він кивнув Вітторії.

"Зроблено, донна Вітторіє," – тихо сказав він. – "Марко... його більше немає. Без зайвого шуму. Коста вже знає".

Вітторія відчула, як її серце, що билося так шалено, нарешті заспокоїлося. Це була її відповідь. Жорстока, безкомпромісна, але необхідна.

Рафаель поклав на стіл невелику срібну скриньку. Вітторія відкрила її. Всередині лежав дорогий золотий годинник Марко, який він завжди носив, і невеликий клаптик паперу, на якому було написано: "ЦІНА ЗРАДИ". Це був його особистий "подарунок" Кості. Символ того, що вона не просто мстилася, а встановлювала нові правила.