Розділ 5

Зала Предків була тепер порожньою. Важкі дубові двері зачинилися за останнім старійшиною, що неохоче, але все ж підкорився, кинувши на прощання наляканий погляд. Залишилися лише Вітторія та Рафаель. Тиша, що наповнила простір, була вже не напруженою, а скоріше важкою, наче дихання величезного звіра. Вітторія сиділа у величезному кріслі свого батька, відчуваючи його міцну, різьблену спинку за своєю спиною. Воно було занадто великим для її тендітної фігури, її ноги ледь діставали до підлоги, але вона сиділа прямо, з піднятою головою, намагаючись увібрати в себе всю міць цього символічного трону.

Вона провела пальцями по відполірованому дереву столу. Це було не просто дерево; це була поверхня, де приймалися рішення, що вирішували долі сотень людей. Відчуття влади було майже фізичним, воно пульсувало в її венах, змішуючись з гіркотою втрати та непереборною втомою. Адреналін, що вирував у ній під час протистояння зі старійшинами, повільно відступав, залишаючи по собі спустошення і холодну ясність розуму.

Рафаель, мовчазний, як її тінь, підійшов ближче, його кроки були ледь чутними. Він не промовив жодного слова, лише опустив на стіл товсту шкіряну папку. Це був перший звіт, який вона замовила. Його обличчя, як завжди, було непроникним, але в його глибоких сірих очах Вітторія бачила суміш поваги, занепокоєння і, можливо, навіть чогось, схожого на захоплення. Він більше не сумнівався в її силі. Тепер він був її вірним опорою.

"Це всі активи клану, донна Вітторіє," – сказав Рафаель, його голос був тихим, але наповненим нової, офіційної нотки поваги. Він стояв на відстані, чекаючи. 

– "Всі операції, законні та... інші. Фінанси. Кадри. Території".

Вітторія повільно відкрила папку. Перша сторінка була заповнена щільним, дрібним почерком, цифрами та назвами. Це було не просто переліком майна – це була карта цілої імперії, що лежала перед нею. Вона почала читати, її погляд ковзав по рядках. Ресторани, які були лише прикриттям. Будівельні компанії, що контролювали тендери. Порти, через які проходили не тільки законні вантажі. Вулиці, квартали, цілі райони, що перебували під їхнім впливом.

"Наші інвестиції в нерухомість зросли на п'ятнадцять відсотків за останній рік, але прибуток від портів знизився на десять," – пробурмотіла вона, занурюючись у цифри. – "Чому?"

Рафаель зробив крок ближче, нахиляючись до неї. "Конкуренція, донна. Клан Кости. Вони агресивно захоплюють наші маршрути. І кілька наших людей... вони зникли або перейшли на їхній бік. Без чіткого лідера, деякі почали сумніватися".

Рафаель простягнув їй іншу папку, тоншу. "Тут імена. І їхні зв'язки. Дехто з них був серед тих, хто сьогодні залишив залу. А дехто... просто мовчав, але їхні дії говорять самі за себе".

Вона переглянула імена. Деякі були знайомими – старі "друзі" батька, на яких він покладався. Вона відчула укол зради.

"Ціна лояльності, Рафаелю," – тихо сказала вона, не відриваючи погляду від паперів. – "Вона може бути дуже високою. А ціна зради... ще вищою".

Раптом вона зупинилася на одному з контрактів. Дрібним шрифтом, прихованою в кутку, була закладена умова, яка, здавалося, була вигідною для клану, але при ближчому розгляді виявилася пасткою. Це стосувалося великої партії нелегального товару, що мав пройти через їхній порт наступного тижня.

"Що це?" – вона вказала пальцем на рядок. – "Цей відсоток. Він занижений. І штрафні санкції за затримку... вони нереально високі. Це не вигідно нам. Батько ніколи б не підписав таке".

Рафаель нахилився, уважно вивчаючи документ. "Це угода, яку Марко намагався "доопрацювати" минулого місяця, коли дон був слабкий. Він сказав, що це "терміново". Я не дозволив її підписати без схвалення дона".

Вітторія відчула, як її кров закипає. Марко. Знову Марко. Він вже тоді намагався підкосити їхні справи, граючи на слабкості батька.

"Отже, він не лише хотів мого місця, а й намагався розграбувати клан зсередини," – її голос став крижаним. 

– "Цей контракт... він анулюється. Негайно. А той, хто його складав, має бути знайдений. І той, хто намагався його проштовхнути. Це буде моє перше розпорядження як дона".

Рафаель кивнув. "Буде зроблено, донна Вітторіє. Без сумніву. Я подбаю про це особисто". В його очах з'явилося щось, схоже на задоволення. Він, здавалося, оцінив її гострий розум та швидкість реакції.

Години минали. Вітторія читала, аналізувала, ставила запитання. Вона з головою занурилася у світ цифр, угод, нелегальних операцій, зв'язків та погроз. Вона бачила, наскільки складною і заплутаною була ця імперія, що її батько будував десятиліттями. Кожен договір, кожен зв'язок, кожен ворог – усе це було частиною величезної павутини, в якій вона тепер була центральною фігурою.

Рафаель відповідав на всі її запитання з точністю й беззаперечною лояльністю. Він знав кожен гвинтик цієї машини, кожен секрет. Він не просто був радником – він був її енциклопедією, її пам'яттю, її очима в цьому світі.

"Цей Доменіко Коста," – Вітторія відклала звіт про нього, її погляд став задумливим. – "Він не просто прагне влади. Він прагне знищити нас. Його методи жорстокі. Безкомпромісні".

Він молодий, амбітний. Його клан завжди був меншим, але тепер, після смерті твого батька, він бачить шанс," – пояснив Рафаель. – "Він вважає, що ти слабка ланка. І він не помилився б, якби ти не була такою, якою ти є".

Вітторія підняла погляд на нього. "Отже, він чекає. Чекає моєї помилки. Чекає, що я зломлюся".

"Він чекає, що ти будеш жінкою," – тихо відповів Рафаель, його губи ледь помітно скривилися в гіркій посмішці. – "І це буде його найбільшою помилкою".

Сонце вже сідало за вікнами, забарвлюючи небо в багряні відтінки, але в кабінеті було все ще темно. Свічки, запалені Рафаелем, кидали мерехтливі тіні на обличчя Вітторії, коли вона продовжувала читати. Вона відчувала тягар відповідальності, що ліг на її плечі. Це була величезна вага. Кожне її рішення тепер впливало не тільки на неї, а й на сотні людей, які залежали від клану, на їхнє життя і смерть.