Розділ 4

Тиша, що повисла в Залі Предків після слів Вітторії, була густою, майже осяжною. Вона дзвеніла у вухах, немов відлуння її власної зухвалості, її сміливого виклику багатовіковим традиціям. Старійшини, які ще мить тому були впевнені у своїй перемозі, тепер сиділи, немов приголомшені, їхні обличчя відображали суміш шоку, гніву та якогось дивного, неприхованого страху. Вони не очікували такого опору від молодої дівчини.

Марко, її двоюрідний брат, був найгіршим. Його обличчя, раніше сповнене самовдоволеного торжества, тепер спотворилося від люті, яка межувала з божевіллям. Він стиснув кулаки на столі, його кісточки побіліли, немов він хотів рознести його на друзки.

"Ти... ти не смієш! Ти не маєш права!" – прогарчав він, його голос був хрипким від злості.

Вінченцо, найстаріший і найвпливовіший з радників, який ще мить тому сидів на чолі столу з такою впевненістю, тепер здавався змарнілим. Його сива голова ледь помітно тремтіла, коли він намагався опанувати себе.

"Донна Вітторіє," – його голос був ледь чутним, немов він намагався зберегти залишки своєї гідності. – "Ти робиш фатальну помилку. Ти зруйнуєш усе, що будував твій батько. Ти потягнеш нас усіх на дно".

Вітторія стояла, немов кам'яна статуя, не здригнувшись під їхнім тиском. Вона дозволяла їхнім словам відлунювати в залі, спостерігаючи, як їхня впевненість розсипається на друзки. Вона бачила страх у їхніх очах – страх перед невідомим, перед змінами, перед жінкою, яка наважилася кинути виклик їхньому патріархальному світу.

Рафаель, як завжди, стояв позаду неї, нерухомий, мов тінь. Його присутність була як броня, яка посилювала її власну рішучість. Він мовчазно спостерігав за кожним обличчям у залі, його погляд був холодним і пильним, готовим до будь-якої реакції.

"Подумай про наслідки, Вітторіє!" – сказав інший старійшина, Луїджі, його голос був майже благальним. – "Твоє життя буде в постійній небезпеці. Кожен клан на Сицилії і навіть за її межами спробує кинути тобі виклик. Ти будеш мішенню. Чи ти готова до цього?"

"Твій батько... він був великим доном," – додав Антоніо, його голос звучав важко, з нотками істинної печалі. – "Але навіть він не зміг би втримати такий клан, якби був на твоєму місці. Це чоловічий світ, донна. Ти не виживеш".

Вони намагалися звернутися до її почуття самозбереження, до її страху. Але страх Вітторії вже був переплавлений у сталеву рішучість на похороні батька. Слова батька

 – "Не відступай" – були єдиним голосом, який вона чула.

"Ви недооцінюєте мене," – Вітторія сказала, її голос був тихим, але кожне слово було чітким і твердим. – "Мій батько готував мене до цього все життя. Він ніколи не казав мені, що я повинна бути чоловіком. Він казав, що я маю бути сильною. І я буду".

Марко знову вибухнув. "Сильною?! Ти бачиш себе? Дівчина, яка ніколи не тримала зброї, ніколи не укладала угод, яка плаче в кутку! Ти ганьбиш ім'я Сальваторе!"

Слова Марко були останнім ударом. У Вітторії щось обірвалося. Її обличчя залишалося блідим, але в її очах спалахнув такий холодний, палаючий гнів, що навіть Марко відступив на крок, відчувши цю небезпечну енергію.

"Я не плачу в кутку, Марко," – її голос став тихим, але настільки інтенсивним, що здавалося, він поглинає весь звук у залі. – "І я не ганьблю ім'я Сальваторе. Я його продовжую. І ти... ти більше ніколи не будеш говорити зі мною в такому тоні. Ти більше ніколи не будеш сумніватися в моїй силі. Ти більше ніколи не будеш сумніватися в моїх правах".

Вона зробила крок вперед, наблизившись до столу, її погляд був прикутий до Марко.

"Ти кажеш, що я не тримала зброї? Ти помиляєшся. Ти кажеш, що я не укладала угод? Ти ще побачиш. Ти кажеш, що це не місце для жінки? Тоді я зроблю це місце моїм".

Вона повернулася до Вінченцо і всіх старійшин.

"Ви дали мені ультиматум. Вийти заміж або відмовитися від усього. Я даю вам свою відповідь. Це мій вибір".

Вона вдихнула повітря, і в цей момент її голос наповнився такою силою, що здавалося, стіни затремтіли. Її слова пролунали в залі, немов постріли.

Я відмовляюся виходити заміж за Марко!" – пролунало в Залі Предків, голосно і чітко.

Це було не просто слова, це було оголошення війни традиціям. – "І я не відмовляюся від жодної частини своєї спадщини. Від жодної. Це мій обов'язок перед батьком. Це моя доля. І це моє право".

Вона зробила крок до чола столу, там, де ще недавно сидів її батько. Вона поклала обидві руки на гладку поверхню, її пальці стиснулися. Вона відчувала холод дерева, але її власні руки були гарячими від рішучості.

"Ви шукаєте лідера?" – її голос був наповнений непохитною впевненістю. – "Ви говорите, що клан потребує сильної руки? Я тут. Я перед вами".

Вона обвела поглядом усіх присутніх, її очі випромінювали таку потужну енергію, що навіть найдосвідченіші з них відчули мурашки по спині.

"Я — Вітторія Сальваторе," – проголосила вона, її голос був сповнений такої сили, що здавалося, він відлунював від стін. Кожне слово було чітким, вагомим, без жодного натяку на вагання. – "Я — дочка дона. І від сьогодні... Я — нова голова родини."

Запанувала абсолютна тиша. Дехто з старійшин відкинувся на спинку стільця, їхні обличчя були блідими, наче крейда. Інші дивилися на неї з відкритими ротами. Марко стояв, як вкопаний, його лють змінилася на шок. Він не міг повірити, що ця дівчина, яку він зневажав, кинула йому такий відкритий виклик.

Слово "Дон" для жінки було не просто неприйнятним – воно було майже святотатством у їхньому світі. Це був виклик усій їхній структурі, їхній вірі.

Рафаель, що стояв позаду, ледь помітно кивнув, його погляд виказував гордість і водночас занепокоєння. Він розумів, що це означає. Вітторія щойно підписала собі вирок у очах багатьох, але водночас вона заявила про себе як про справжню силу.

"Донна... дон?" – прошепотів один із старійшин, його голос тремтів від обурення.

"Саме так," – твердо відповіла Вітторія, її погляд незворушно зустрів його.