Розділ 3

Минув тиждень з дня похорону дона Сальваторе. Тиждень, що здавався нескінченною низкою годин, наповнених дивною, гнітючою тишею. Це не була тиша спокою чи перепочинку; це була тиша, що тисла на вуха, наче порожнеча перед вибухом. Після сміливої заяви Вітторії на Родинній Раді, де вона зухвало кинула виклик традиціям і заявила про свої права на трон, ніхто не наважувався відкрито виступити проти. Але Вітторія знала: це лише затишшя перед бурею, пауза, яку хижі акули використовують, щоб оцінити свою здобич.

Вона сиділа в кабінеті батька, великому, але тепер холодному й чужому. Запах його тютюну, що завжди був тут, повільно вивітрювався, залишаючи по собі лише ледь вловимий відголосок минулого. Сонце, хоч і яскраве на вулиці, не могло пробитися крізь щільні штори, що її батько завжди тримав завішеними. Вона розбирала папери: старі книги обліку, листи від союзників, списки ворогів, зашифровані повідомлення. Вона намагалася зануритися в цю рутину, щоб заглушити постійне відчуття тиску, що нависав над нею, немов важкий мармуровий надгробок. Кожен документ здавався вагомим, кожна цифра — доленосною.

Раптом двері, які вона залишила прочиненими для доступу свіжого повітря, відчинилися. На порозі з'явився старий Франко, один з найвідданіших і найдосвідченіших охоронців її батька, що стояв біля порогу особняка ще з її дитинства. Його обличчя, зазвичай спокійне й мовчазне, сьогодні було напруженим, а його глибокі, зморшкуваті очі виказували занепокоєння, яке він не міг приховати.

"Донна Вітторіє," – його голос був приглушеним, майже шепотом, хоча вони були одні в цій частині будинку. – "Старійшини... вони вимагають зустрічі. Негайно. Вже чекають у Залі Предків".

Зала Предків. Сама назва пролунала в голові Вітторії, як похмурий дзвін. Це було місце, куди скликали лише для найважливіших, найсакральніших рішень клану, де на стінах висіли портрети всіх попередніх донів, їхні суворі погляди, здавалося, спостерігали за кожним словом, кожним рухом. Це не віщувало нічого доброго. Це було не прохання. Це був виклик.

"Рафаель знає?" – запитала Вітторія, підвівшись. Її руки мимоволі стиснулися в кулаки, а плечі напружилися. Вона вже відчувала, як напруга стискає її груди, передчуваючи боротьбу.

"Так, донна. Він вже там," – відповів Франко, його голос ледь тремтів. Він, мабуть, також відчував вагу цієї зустрічі.

Вітторія кивнула, її обличчя стало кам'яним, хоча всередині бушував шторм. Вона розуміла, що це не буде просто розмова. Це був суд. Це був ультиматум.

Шлях до Зали Предків був довгим коридором, що здавався нескінченним. Кожен крок Вітторії відлунював у гнітючій тиші особняка. Навколо неї не було звичної метушні, лише мовчазні, напружені обличчя охоронців, що стояли вздовж стін. Зала Предків була оповита напівтемрявою, незважаючи на яскравий сонячний день за вікном. Важкі, вицвілі від часу оксамитові штори, завішені багато років тому, не пропускали світла, а лише важкий, пильний, задушливий запах старості, витриманої шкіри та сухого, гіркого тютюну. Кожен вдих здавався важким.

Навколо великого, круглого столу з темного, відполірованого дерева сиділи сім старійшин клану – чоловіки, які бачили більше воєн, змов і зрад, ніж Вітторія могла собі уявити. Їхні обличчя, зморшкуваті й посічені роками, були, немов висічені з каменю, а очі – гострі, як леза, що пронизували її наскрізь. Вони були справжніми храмовниками традицій, і їхня влада була майже абсолютною, негласною, але беззаперечною. Над ними, з темних рам, дивилися обличчя попередніх донів – чоловіків, чиї погляди здавалися осудливими, спостерігаючи за цією молодою жінкою, що наважилася кинути виклик їхньому світу.

Вінченцо сидів на чолі столу, на тому самому місці, де завжди сидів її батько. Його сива голова була гордо піднята, а тонкі губи стиснуті в невдоволену лінію, немов він відчував неприємний присмак. Поруч з ним, з ледь помітною, хитрою і зловтішною посмішкою сидів Марко. Його погляд зустрів погляд Вітторії, і в ньому вона побачила виклик, змішаний з торжеством. Він уже знав, що на неї чекає, і насолоджувався її неминучою поразкою.

Рафаель стояв трохи осторонь, біля одного з вікон, його фігура була нерухомою, як тінь. Їхні погляди зустрілися на мить, і в його очах Вітторія прочитала мовчазне попередження, що прозвучало, як шепіт: "Будь обережна. Будь сильна". Його присутність була як острівець спокою у цьому бушуючому морі напруги.

Вітторія увійшла, її кроки були тихими, але твердими, немов вона йшла по натягнутому канату. Вона стала посередині зали, дозволяючи поглядам старійшин пронизати себе, намагаючись не здригнутися під їхнім тиском.

Вінченцо відкашлявся, його голос був глибоким, офіційним і сповненим фальшивої поваги, що була гіршою за відкриту образу. "Донна Вітторіє, ми щиро співчуваємо вашій величезній втраті. Дон Сальваторе був не просто великим лідером, він був стовпом нашої родини, і його раптова смерть... це непоправний удар для всіх нас".

Він зробив довгу паузу, дивлячись на неї, немов оцінюючи. "Саме тому ми зібралися сьогодні. Наша родина потребує сильної руки. У цей нелегкий, небезпечний час ми маємо забезпечити стабільність, аби уникнути хаосу. Майбутнє клану Сальваторе, наша безпека та процвітання залежать від нашого мудрого рішення".

Він подивився на інших старійшин, які синхронно кивнули, немов запрограмовані.

"Спадщина дона Сальваторе – це велика честь і ще більша відповідальність," – продовжив Вінченцо, його голос звучав офіційно і беземоційно, як стаття закону. – "І ти, Вітторіє, як його єдина дитина, безумовно, несеш цю відповідальність крові. Однак..."

Він знову зробив паузу, посилюючи драматизм моменту, дивлячись їй прямо в очі. "...традиції нашого клану, традиції, які зберігалися століттями, викувані кров'ю та вогнем, чітко говорять: керівництво кланом належить чоловікові. Справжньому дону, здатного тримати меч і щит".

Інший старійшина, старий Антоніо, з густою сивою бородою, що лежала на грудях, кивнув, його погляд був суворим, немов вирок. "Це закон крові та честі, донна. Жінка може бути серцем родини, її опорою, її мудрістю, її душею. Але не її мечем. І не її щитом у цьому жорстокому світі. Вона має бути захищеною, а не захищати".