Розділ 2

Дві години пополудні. Час, коли зазвичай особняк Сальваторе оживав голосами та ароматом свіжої випічки, сьогодні був сповнений гнітючої тиші. Навіть сонце, що нарешті пробилося крізь хмари, здавалося, соромилося проникати у вікна великої зали для нарад. Двері, масивні, різьблені, з темного дуба, що вели до зали, здавалися Вітторії нестерпно важкими, немов увібрали в себе всю вагу майбутніх рішень.

Вона стояла перед ними, її серце калатало рівномірно і твердо, як метроном. Її погляд був зосередженим, але всередині вирував ураган емоцій. Скорбота за батьком ще не вщухла, але тепер до неї додався холодний гнів і рішучість. Вона знала, що за цими дверима на неї чекає справжнє випробування. Не просто співчуття, а битва за її місце, за спадщину її батька.

Рафаель Б'янко, мовчазний, мов тінь, стояв трохи позаду неї. Його присутність була для неї опорою, непомітною, але міцною. Він був одягнений у бездоганний чорний костюм, його обличчя було непроникним.

"Ти готова, донна Вітторіє?" – його низький голос, мов шурхіт гравію, пролунав над її вухом. – "Вони чекають".

"Я народилася готовою, Рафаелю," – відповіла Вітторія, її голос був тихим, але твердим, без жодного натяку на тремтіння. – "Давай увійдемо".

Рафаель кивнув, і два кремезних охоронці, що стояли біля дверей, повільно відчинили їх. Заскрипіли петлі, і зала відкрилася перед нею.

Зала для нарад була великою і похмурою, її стіни обшиті темним деревом, а вікна закриті важкими оксамитовими шторами. У центрі стояв довгий, відполірований до блиску стіл з червоного дерева, за яким вже сиділи чоловіки – старі радники її батька, лідери клану, його найближчі "друзі". Їх було близько десяти, і їхні обличчя були, немов висічені з каменю, їхні погляди – гострі й оцінюючі. Кожен з них, здавалося, вже приміряв на себе частину батькової спадщини.

Вінченцо, найстарший і найвпливовіший з радників, сидів на чолі столу, там, де завжди сидів її батько. Його сива голова була гордо піднята, а тонкі губи стиснуті в невдоволену лінію. Поруч з ним сидів Марко, її двоюрідний брат. На його обличчі була награна скорбота, але в очах спалахував тріумфальний вогник. Він дивився на Вітторію з неприхованим викликом.

Кілька інших чоловіків, яких Вітторія знала з дитинства – дядьки, далекі родичі, довірені особи – сиділи по боках столу. Деякі з них подивилися на неї зі співчуттям, але більшість – з байдужістю або прихованим презирством. Вона була жінкою. У цьому світі це означало слабкість.

Вітторія увійшла в залу, Рафаель зайняв своє місце позаду неї, біля дверей. Вона зробила кілька кроків вперед, її кроки були тихими, але рішучими. Вона відчувала, як кожен погляд пронизує її, намагаючись знайти її слабкі місця.

Вінченцо відкашлявся, його голос був глибоким і повним фальшивої поваги. "Донна Вітторіє, ми щиро співчуваємо вашій втраті. Дон Сальваторе був великим лідером, і його смерть... це удар для всіх нас".

Він зробив паузу, дивлячись на неї. "Саме тому ми зібралися сьогодні. Наша родина потребує сильної руки. У цей нелегкий час ми маємо забезпечити стабільність. Майбутнє клану Сальваторе залежить від нашого рішення".

Марко перервав його, його голос був гучним і самовпевненим. "Вінченцо правий. Ми не можемо дозволити собі слабкість. Клану потрібен лідер. Справжній лідер. Я готовий взяти на себе цю відповідальність. Я рідна кров Сальваторе, я виріс під рукою дона, я знаю всі справи".

Кілька чоловіків за столом кивнули. Інші мовчали, але їхні погляди були спрямовані на Вітторію, чекаючи її реакції. Вона відчувала, як її серце холодіє. Вони навіть не збиралися давати їй шанс.

"Марко, будь ласка," – сказав інший радник, його ім'я було Луїджі. – "Не варто поспішати. Ми маємо розглянути всі варіанти. Дон Сальваторе... він завжди був розсудливим".

Але його голос звучав невпевнено, і Марко лише посміхнувся, знаючи, що більшість на його боці.

Вітторія зробила ще один крок вперед, наблизившись до столу. Її погляд ковзнув по обличчях усіх присутніх – від Марко до Вінченцо, від мовчазних, що приховували свої думки, до тих, хто вже здавався втраченим.

"Я вдячна вам за співчуття," – її голос був тихим, але кожне слово було чітким, мов удар ножа. Він пролунав у тиші зали, привернувши всю увагу до неї. – "І я згодна, що клану потрібен лідер. Сильна рука. Той, хто зможе захистити нашу родину і наше ім'я".

Вінченцо подивився на неї зверхньо. "Донна Вітторіє, ми розуміємо ваш біль. Але такі рішення... вони приймаються чоловіками. Ми маємо традиції. І ми маємо забезпечити безпеку всіх наших людей".

"Я знаю наші традиції, Вінченцо," – Вітторія не підвищувала голос, але в ньому відчувалася сталева сила. – "І я знаю, що Дон Сальваторе готував мене все життя. Я завжди була поруч з ним. Я вивчала його справи, його ворогів, його методи".

Марко засміявся, коротко і глузливо. "Вітторіє, ми говоримо про керування Імперією, а не про ігри в дорослих. Це не місце для жінок".

"І це саме там, де ти помиляєшся, Марко," – Вітторія подивилася на нього, і в її очах спалахнув холодний, безкомпромісний вогонь. – "Мій батько, дон Сальваторе, виховав мене не для того, щоб я ховалася в тіні. Він виховав мене, щоб я керувала".

Вінченцо нахмурився. "Донна Вітторіє, ми не можемо... Це неприпустимо. Жінка не може стояти на чолі клану. Нас не сприйматимуть всерйоз. Це зруйнує наш авторитет".

"Її треба видати заміж," – промовив один з радників, якого звали Антоніо. – "За когось сильного. Хто візьме на себе відповідальність. Це найкращий вихід для всіх".

Інший додав: "Або відправити в монастир. Подалі від цих справ. Це буде найбезпечніше для неї".

Шепіт пройшов по залі. Вони навіть не давали їй можливості висловитися. Вони вже вирішили її долю. Вийти заміж. Або піти. Вона відчула, як її кров закипає.

Вітторія зробила глибокий вдих, збираючи всю свою силу. Слова батька – "Ніколи не відступай" – лунали в її вухах. Вона озирнулася на Рафаеля, який стояв нерухомо, його погляд був на ній, немов він очікував її рішення. У його очах вона побачила не співчуття, а виклик. Він чекав, що вона зробить.