Розділ 1

Ранок тьмянів, затягнутий важкими, свинцевими хмарами, що не пропускали крізь себе ні променя сицилійського сонця. Повітря було не просто холодним, воно було в'язким, наче просочене густим горем, що висіло над кожним каменем Палермо. Вдихаючи його, Вітторія відчувала присмак воску з церковних свічок, задушливий аромат зів'ялих лілій, що вже почали в'янути у вазах, і гіркий, металевий запах туги, що роз’їдав її зсередини. Це був ранок похорону дона Сальваторе, її батька, і світ, здавалося, притисся до землі, оплакуючи його разом із нею.

Особняк, зазвичай сповнений руху, голосів і життя, тепер завмер у гнітючій тиші. Лише час від часу чулися приглушені кроки слуг, що готувалися до жалобної церемонії, або ледь чутний стогін з кімнати її матері. Вітторія стояла перед великим дзеркалом у своїй спальні, немов відсторонений спостерігач. Її чорна сукня, зшита з важкого, м'ятого оксамиту, обіймала її тонку фігуру, але відчувалася нестерпно важкою, ніби тягнула її до землі. Високий, щільний комір душив, немов невидима петля, і їй здавалося, що повітря ледь проникає до її легень. Волосся, зазвичай розпущене й вільне, сьогодні було туго зібране в низький пучок на потилиці, кожен волосок натягнутий, немов намагаючись утримати всередині той нестямний крик, що вже кілька днів застряг у її горлі.

Її обличчя було блідим, майже прозорим, а під очима лягли синяки від безсонних ночей. Очі, зазвичай яскраві й виразні, тепер були широко розкритими, але без сліз. Сльози були розкішшю, яку вона не могла собі дозволити. Не тут. Не зараз. Вона знала, що кожен погляд буде на ній, кожен рух буде аналізуватися. Дон Сальваторе залишив після себе не лише імперію, а й цілий світ, що спостерігав.

Коли вона спустилася широкими сходами до великого холу, повітря там було ще більш насиченим, густим від ароматів квітів, що заповнювали кожен куточок. Чоловіки в ідеально випрасуваних чорних костюмах, жінки в довгих, темних сукнях, їхні обличчя, приховані за вуалями, створювали нескінченний, чорний океан скорботи. Вона відчувала на собі тисячі поглядів, що ковзали по ній, мов хижі змії, готові ужалити. Ці погляди були сповнені цікавості, фальшивого співчуття, але найчастіше – відвертого скептицизму і навіть прихованої жадібності.

Кілька жінок, знайомих їй з дитинства, притискалися до неї, висловлюючи співчуття, але їхні шепоти були промовистішими за слова.

"Донна Вітторія... Їй лише двадцять... Як вона витримає?" – пролунало з-за спини, голос був просякнутий недовірою.

"Така молода. Хіба ж це місце для жінки?" – інша додала, її погляд був холодним.

Чоловіки обмінювалися похмурими поглядами, не приховуючи своїх роздумів. В їхніх очах читалося одне й те саме питання, що висіло в повітрі, як запах смерті: "Що буде далі? Хто поведе нас? Хто займе його місце?"

Вітторія помітила, як до неї наблизився її двоюрідний брат Марко Сальваторе. Його обличчя було виразно "скорботним", але очі блищали хижим вогником. Він ніколи не приховував своїх амбіцій.

"Моя люба Вітторіє," – його голос був оксамитовим, але в ньому відчувалася фальш. – "Прийми мої найглибші співчуття. Це жахлива втрата для всіх нас. Особливо для тебе. Але не хвилюйся, ми, чоловіки клану, подбаємо про все. Ти можеш покластися на мене".

Його рука стиснула її плече занадто міцно, і вона відчула, як це було не співчуття, а утвердження його права. Він уже бачив себе на троні.

Під час заупокійної служби в головному соборі Палермо, Вітторія стояла, немов у щільному тумані, що огортав її з усіх боків. Аромат ладану, що підіймався вгору, змішувався із запахом її власного страху і пекучого гніву. Вона чула шепіт, що прокочувався рядами, немов легкий вітерець, але кожен звук був для неї гострим лезом, що різав слух.

"Чи знайдеться серед нас чоловік, який зможе зайняти місце Сальваторе? Він був останнім зі справжніх..." – пролунав чийсь низький голос, замаскований кашлем, але Вітторія впізнала голос Вінченцо, одного зі старих радників батька.

"Кажуть, Вінченцо вже збирає старих, щоб вирішити, як розділити спадок..."

"Але ж є Марко, його племінник. Він завжди був ближче до дона, ніж будь-хто інший. Він має найбільші права".

Вітторія відчувала, як її двоюрідний брат Марко Сальваторе, що стояв на кілька рядів позаду, буквально обпікав її спину своїм поглядом. Вона знала, що він дивиться на неї з прихованою зневагою, бачачи в ній лише слабку жінку, яка стоїть на його шляху до влади. Його посмішка, яку вона бачила раніше, була лицемірною, а його рукостискання – занадто міцним, щоб бути щирим. Він був хижаком, що вже бачив свою здобич.

Раптом її погляд впав на людину, що стояла в тіні біля одного зі старовинних мармурових стовпів. Високий, худорлявий, з пронизливими сірими очима, що не виказували жодних емоцій. Це був Доменіко Коста, молодий бос з Півдня, про якого ходило стільки чуток, що він вже став легендою в кримінальному світі Сицилії. Він не був одягнений у чорний костюм, як усі, на ньому був ідеально пошитий темно-сірий, який виділяв його з натовпу скорботних фігур. Його погляд зустрівся з її, і Вітторія відчула, як її пронизав незрозумілий холод – суміш тривоги та магнетизму. У його очах не було співчуття, лише хижа, глибока цікавість і жага. Він прийшов сюди не оплакувати, а оцінювати здобич, вивчати суперника, щойно втратив свого захисника.

Процесія рушила на цвинтар, розташований на пагорбі, звідки відкривався захоплюючий, але цього разу гіркий краєвид на білі будинки Палермо, що спускалися до узбережжя, і безкрає синє море, що розливалося до самого горизонту. Кожен крок був важким, немов її ноги були обтяжені свинцем, а серце – розривалося від болю. За нею йшли сотні людей, немов чорний океан, що супроводжував свого мертвого лідера в останній шлях.

Вітторія відчувала холодний, вологий вітер, що пронизував її сукню, але вона не тремтіла. Вона чула приглушений стогін Мами Рози, яку підтримував Рафаель Б'янко, головний радник і права рука її батька. Рафаель, чиє обличчя було напрочуд спокійним, мов маска, але в його глибоких очах читалася не лише глибока печаль, а й незрозуміла тривога, змішана з обережністю. Він був єдиним, хто, здавалося, розумів її біль, її напругу, її самотність у цей момент. Він був як надійний стовп у бушующему морі.