Розділ п’ятий

Час біг, я росла та ось уже настав мій шостий день народження. Багато чого змінилося: Хугус перестав ховатися і почав грати зі мною у вільний від роботи  час (іноді навіть сидів поруч уночі, якщо я прокидалася і не могла заснути); Мара, Міра та Зара перестали ховатися, хоч і намагалися й надалі тримати відстань між нами (і емоційну, і фізичну); в Ітабель тепер постійно боліли руки, ноги та спина, але вона продовжувала посміхатися і далі вдавати, що все гаразд; навіть Зяба змінився – став ніби лагіднішим і добрішим, охочіше розмовляв зі мною.

На моє свято подарунків було багато: Хугус подарував мені якусь підвіску: у центрі був великий круглий прозоро-блакитний камінь, у якому знаходилася маленька фігурка дівчинки в рожевому платті та різнокольоровими очима, а навколо каменю були золоті завитки з рожевим камінням у формі квітів.

– Що це? – запитала у дідуся, прийнявши його подарунок.

– Ця підвіска вбереже тебе, тому носи її із собою.

«Це щось на кшталт червоної ниточки на зап'ястя чи іконки в гаманці?» – запитала себе, але вголос лише вимовила слова подяки.

Мара вручила мені білу скриньку, на якій з усіх боків були намальовані різні квіти пастельних відтінків. Я вже приміряла: чи поміститься сюди мій майбутній капітал, але варто було її відкрити, як зазвучала музика… Не вийде в ній гроші зберігати, доведеться осягати музичне мистецтво. Але ж ним ситий не будеш і проблеми не вирішиш... Ех, сумно.

Міра з Зарою подарували мені фломастери з альбомом. Точніше Міра вручила мені альбом, а Зара – фломастери. Ці речі вже були більш практичними, адже на них можна якісь масштабні й не дуже бізнес-плани та стратегії писати. Та й чернетки майбутніх контрактів складати вже варто… Все, Люкстере та Пресвітлий, чекайте. А цей аб'юзер нехай тепер ще й боїться, що я помщуся за Зябу, обдерши його до останньої нитки та забравши останні копійки.

Схоже, не стримала я своєї злодійської посмішки, тому що дівчатка виглядали спантеличеними, коли їхній подарунок щільно притискався до моїх грудей.

Швиденько змінивши вираз обличчя на ласкавий, подякувала їм і поцілувала в щоки. Дівчата вмить почервоніли, а Хугус чомусь виглядав ображеним.

Настала черга Іти. Моя улюблена няня одягла мені на руку акуратний тоненький срібний браслет із рожевим камінням. Обійнявши мене, вона на вушко пояснила: «Це браслет вашої матері, про який няорін не знає».

Вона змовницьки підморгнула та відсторонилася, а я навіть не знала як реагувати, адже навіть не сподівалася отримати такий подарунок. Поки що її подарунок мені сподобався найбільше, а з огляду на те, що руки Зяби на видному місці, а не за спиною, маю підозри, що він мені подарунка не приготував. Якоюсь мірою саме його присутність – уже подарунок, адже той неадекватний більше не викликав його. Принаймні я більше не бачила Ліама побитим і з кровоточивими ранами.

– Дякую вам усім велике! – поспішила запобігти появі незручної паузи через відсутність подарунка від Мохнатика. – Мені справді сподобалися усі подарунки.

– Почекай, – перервав мене чоловік, який стояв з порожніми руками. – Я не придумав, що тобі подарувати, тому ти можеш попросити мене зараз про що завгодно.

Оу… Навіть так? А може попросити в нього багато грошей? Чи не буде це надто нахабним? Ні, Кассі, треба мислити більш глобально, адже навіть якщо він дасть мені чималу суму, колись ці гроші закінчаться. Про що можна попросити, щоб це було корисним і надалі допомогло мені з пасивним прибутком? Думай, Кассіопеє Бірс, думай… Так, мені ж вже шість? А хіба це не означає, що мені час навчається? У минулому житті я не мала вищої освіти, а тим більше економічної, лише середню спеціальну освіту. Для роботи швачкою цього було більш ніж достатньо.

– Я хочу вчитися.

– Вчитися?

– Так. Мовам різним, не тільки пейрійскій, вирішувати складні завдання, а ще право! Хочу знати закони Люкстера.

– Ти впевнена? Цьому навчаються лише спадкоємці.

– Ну тоді стану спадкоємицею.

– Але няоро, – втрутилася в наш діалог Іта, – у Люкстері спадкоємцем може стати тільки син няоріну або чоловік няори.

– Буду першою спадкоємицею. З чогось треба починати. Тим більше у Зяби немає синів, тільки я.

– Як же так? Це ж дурниці якісь…

На відміну від Іти Мохнатик виглядав задумливим, а не зляканим і заклопотаним. Це вже добрий знак. Значить, є шанс схилити його на мій бік і піти проти моральних засад цього світу.

– І що ж? Ми тепер будемо як тенебрисці? – продовжувала панікувати нянечка.

Я дивилася в очі Ліаму, не відводячи погляду і зберігаючи серйозний вираз обличчя. Потрібно виглядати перед ним досить наполегливою та впевненою.

– Ти ж розумієш, що повернути все назад потім не вийде?

Чесно, від таких слів стає моторошно… Невже ці події можуть призвести до настільки великих змін та викликати сильні коливання та заперечення в суспільстві? Як же важко заробляти гроші в Люкстері…

– А чи можна якось таємно вчитися, при цьому не стаючи офіційною спадкоємицею?

– Не вийде, якщо ти хочеш вчитися у гарного вчителя.

– Чому?

– Бо добрі вчителі популярні у знаті та не вміють тримати язика за зубами.

– А якщо моїм учителем стане хтось, хто не проживає в Люкстері?

– Не з Люкстера? – задумливо перепитав Зяба. – Не впевнений, що це буде легко, але можна хоча б спробувати.

– Ти справді це зробиш?

– Ти ж сама попросила мене про такий подарунок, – знизав він плечима.

Я навіть не знала як на це реагувати. Мене переповнювала радість та приємне хвилювання, виплеснути які я вирішила на причині таких почуттів.

– Спасибі тобі велике! – дякувала Ліамові від щирого серця, обіймаючи його ногу. До тулуба я ще трохи не дістаю – аж надто він високий. – Обіцяю намагатися робити все, що тільки можливо. Ти точно не розчаруєшся в мені!

Він розгубився від такої моєї поведінки та не знав куди подіти руки, так що просто продовжував тримати їх у повітрі та збентежено водити очима з боку на бік.