Розділ четвертий

Після того випадку ми з Зябою в одній кімнаті більше не спали. Я повернулася до своєї, а він залишився у своїй, хоча ночами він інколи приходив. Часом мені здавалося, що Мохнатик плакав, але не впевнена: чи це був сон, чи реальність.

Грала я теж у своїй кімнаті, а Ліам почав частіше приходити. Він щодня навідувався у гості кілька разів. Якщо ми з Ітою грали на вулиці, він спостерігав за нами з вікна у його кабінеті, не спускаючись до нас. Просто мовчки стояв та спостерігав, поки ми не зникнемо з його поля зору.

Так пройшла весна та літо, знову настала осінь. Вона зустріла мене прохолодним вітром і золотистими килимами з опалого листя, немов добрим привітанням у цей затишний сезон змін.

Зміна пейзажу на вулиці створювала відчуття, що світ одягнувся в нову сукню, розкриваючи свою красу в теплих відтінках осіннього заходу сонця. Після літньої яскравості природа ніби втихомирюється, готуючись до зимового сну, і в кожному подиху осені відчувається ностальгія за моментами, що минули.

Переді мною простягався такий знайомий і в той самий час новий двір маєтку, поцяткований коридорами з дерев. Я крокувала по доріжках, поринаючи в килими м'якого листя, які немов пліткарі шепотіли про минулі підглядання та підслухані історії. 

Осінній вітер з кожним своїм дотиком залишав на моїй м’якій та ніжній дитячій шкірі прохолоду, нагадуючи, що час невблаганно тече, і кожен момент вартий того, щоб бути сприйнятим та закарбованим у пам’яті.

Оскільки Іта йшла за мною по п'ятах і не подавала ознак втоми, напрямок нашої ходи був протилежним напряму до статуї прекрасної Гвіневри. З одного боку я вивчила кожен міліметр цієї скульптури, знаю про кожну подряпину і тріщину на холодному мармурі, про які не знають Ітабель з Ліамом, але з іншого боку складно позбутися звички потайки пробиратися туди та продовжувати вивчати заборонений об'єкт.

– Може закінчимо нашу прогулянку на сьогодні?

– Давай ще трі-і-ішечки погуляємо, – сказала няні, вкотре штовхнувши жменьку листя ногою.

– Ви так уже кажете близько години.

– Ну будь ласочка!

– Тільки зовсім трохи.

– Красно дякую! – подякувала жіночці, подарувавши їй сліпучу усмішку і склавши руки у «замок» за спиною.

Вона так само у відповідь подарувала свою усмішку – таку добру і щиру, що в грудях потепліло і повітря навколо стало здаватися трохи теплішим. Якщо не це щастя – тоді що?

Намотавши кілька кіл навколо дерева, що стояло біля, я згадала про те, що вже давно не давало мені спокою і про що хотіла запитати у няні.

– Іто ... Слухай, у нас же в маєтку крім тебе працює садівник, кухар і три служниці, так?

– Все правильно.

– Тоді чому я ніколи їх не бачила?

– Розумієте, до проклятого няоріна не кожен піде на роботу і... Як би це пояснити?

– Вони теж не прості люди, які ще на додачу дуже сором’язливі?

– Майже. У цьому маєтку на людей схожі тільки ми з вами, тож вони бояться, що ви злякаєтесь.

– Ой, та чого я там не бачила? Он, Зяба теж далеко не красень, але ж я його не боюся.

– Няорін ваш батько.

– Скажу тобі по секрету: він прийомний.

– Що?

– Мені його підкинули. Як у Зяби могла народитися така красуня?

– Це не смішно, няоро!

– Так? Ну, я хоч спробувала.

– Все, вистачить з вас прогулянок. Вже зовсім стемніло. Завтра ще буде день.

– Ну ні, будь ласка. Ще кілька хвилин.

– Ні.

– Іто, ти капосниця.

– Ображайтеся скільки хочете, але вам уже час готуватися до сну.

– Ну й гаразд, – підібгавши губи, я попрямувала до входу в маєток.

Коли всі приготування до сну було завершено, Іта вкрила мене ковдрою і сіла в крісло, відкриваючи книгу та починаючи читати мені казку.

– Колись давно у далекому царстві Місячного Світла, жила маленька зіронька, на ім'я Мила. Вона була найменшою і найблискучішою зіркою на небі. Мила любила світити вночі та дивитись на землю, щоб бачити, що там діється.

Якось, коли всі зірки зібралися на небесах, щоб провести нараду зірок, Мила почула тихий плач. Вона озирнулася й побачила маленьку місячну крапельку, що скотилася небом. Мила запросила крапельку до себе і спитала, чому вона сумує.

Місячна крапелька розповіла Милі, що вона втратила своє світло і тепер не може сяяти так, як раніше. Мила відчула сильне бажання допомогти новій подрузі, і разом вони вирішили вирушити у дивовижну подорож, щоб знайти втрачене світло.

Під час своєї подорожі Мила та місячна крапелька зустріли різних магічних істот, таких як веселі зоряні метелики, доброзичливі місячні зайчики та навіть добрі нічні феї. Кожна істота дарувала їм свою частинку світла і, в міру того як Мила та її подруга просувалися, місячна крапелька починала виблискувати все яскравіше.

Нарешті, коли вони дісталися до кінця своєї чарівної подорожі, місячна крапелька знайшла світло, яке було яскравіше, ніж будь-коли. Усі істоти святкували та раділи їхньому успіху.

Мила і місячна крапелька повернулися на свої місця на небесах, і тепер щоночі вони виблискували разом, перетворюючи темне небо на справжнє диво світу. Діти на Землі, дивлячись на це чарівне світло, засинали з усмішкою, знаючи, що десь на небесах є зірочка, на ім'я Мила, яка сяє для них та їхніх друзів. І тепер щоночі, перш ніж заснути, діти могли чути шепіт зірок, що розповідають їм найчарівніші історії.

– Якась дивна казка, – прокоментувала, коли няня перестала читати. – У чому мораль? Не кидати інших у біді? Якщо так, то саме через такі ось історії діти виростають дурнями, адже багато хто просто користується твоєю добротою.

– Можливо й так, але хіба погано бути добрим дурнем?

– А що в цьому хорошого? Все життя трудиться заради тих, хто просто користується тобою?

– Тоді варто допомагати іншим лише якщо у цьому буде зиск?

– Ні, звичайно. Тим більше не завжди може бути вигода у тому, де ми її бачимо, і не завжди її немає там, де ми її не бачимо.