Розділ третій

На моє превелике нещастя, Ітабелі не прийшла ні наступного дня, ні через тиждень, а Кракозябра нічого про неї не розповідав. Коли я намагалася спитати, він вдавав, що не чув або розумів мене, хоча я знала, що це не так.

Через тиждень відсутності Іти він врешті-решт виконав свою погрозу: для денного проведення часу ми з ним перекочували до кабінету, а ночі з того часу я також проводила з ним. Вдень він розгрібав папери та різні листи, поки я гралася у своєму дитячому куточку. Зяба облаштував його так, що на підлозі лежало кілька матраців, на них – тепла ковдра, а з обох боків, щоб я не впала, стояли інші матраци виконуючи роль перегородок, через які було дещо важко побачити Мохнатика.

До денного нашого проведення часу у мене не було претензій, але ось те, як ми ночували, спочатку викликало невимовне обурення. Він не переніс моє ліжечко, а просто у своєму величезному ліжку зробив бортики зі скрученої теплої ковдри. На помсту я прокидалася ночами та влаштовувала йому концерти з криків, але згодом мені це набридло і я звикла.

Якось, коли почало холодати та пожовкле листя падало з дерев, моя Ітабель нарешті повернулася. Ця жінка не була схожа на себе колишню: запалі щоки, рідке волосся, темні кола під очима... Вона була схожа на мерця, що ходить.

– Іта! – радісно закричала, коли вона зайшла до кабінету Зяби, і повалила перегородки.

– Няоріне, я не зможу більше у вас працювати.

– Ти впевнена?

– Так. Мені немає сенсу заробляти гроші, адже Лекхора більше немає. Сьогодні вранці він випустив свій останній подих... Знаєте, тепер я розумію, що ви відчували після її смерті... Це так важко: втрачати останню дорогу тобі людину.

– Іто, ти мене кидаєш? – запитую я у жінки, добігши й ухопившись за її спідницю. – Я добре себе поводитиму.

– Няоро, ви тут ні до чого, – вона присідає і гладить мене по голові.

– Тоді не кидай мене.

– Не можу. Я не маю сил, зрозумійте, няоро. Я втратила свій сенс життя.

– А якщо я їм стану? Ти залишишся?

– Віднеси її до дитячої кімнати й ми поговоримо. Не як няорін і служниця, а просто як старі друзі, – сказав Зяба.

Іта не кваплячись кивнула і спробувала взяти мене на руки, тільки ось сил у неї не було і вона не змогла мене підняти.

– Стій, не турбуйся. Давай краще я віднесу її, а ти почекай мене тут.

Вона знову кивнула головою, а Зяба обійшов свій стіл і відірвав мене від спідниці Іти. Мохнатик узяв мене на руки та виніс у коридор.

– З Ітою все буде добре?

– Я зроблю все, що в моїх силах.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

– Ну дивись!

– Нахаба.

– Зяба.

Він посміхнувся і зайшов до своєї кімнати, хоч і обіцяв віднести мене до моєї. Але зараз це не так вже й важливо, тож заперечувати не стала. Просто лягла у своєму тимчасовому «ліжку» і почала чекати новин, але не дочекалася – заснула.

Коли прокинулася, Іта стояла біля ліжка і дивилася на мене. Зяби поряд не було.

Руки жінки були складені на грудях, а погляд був якимсь скляним. Хоча він був таким ще коли вона прийшла вперше за стільки часу.

– Ти ж не покинеш мене, як мої мама та тато? – запитала у неї.

Вона ніби й не помітила, що я прокинулася. Моє питання змусило її здригнутися, погляд став більш усвідомленим. Вона немовби прокинулася від сну.

Жінка окинула мене поглядом із ніг до голови. Не знаю, про що вона подумала, але її очі наповнилися сльозами, а ноги перестали тримати. Тепер вона сиділа на підлозі біля ліжка.

– Так, Ліам мав рацію... Ще зарано здаватися та складати руки, адже у нас двох залишилася Кассіопея. Маленька дівчинка, яка тільки-но почала жити. Якщо не ми, її не буде кому захистити…

Вона говорила про щось ще, але я її не розуміла. Це була якась інша мова, якою вони з Зябою при мені раніше не говорили.

З того дня Ітабель стала частіше зі мною розмовляти та більше переживати за мій добробут. На подив навіть Ліам не відсторонився після повернення Іти: ми з ним і далі спали в одній кімнаті, а моєю ігровою ділянкою служив його кабінет, але тепер під керівництвом моєї няні дитяче ліжечко перекочувало у спальню Мохнатика, а в кабінеті з'явився нормально обладнаний дитячий куточок і зручний диван.

– Няоро, дивіться, – відвернула мою увагу від походу навколо периметру всього кабінету Іта, – це подарунок для вас.

– Га?

– Це іграшка.

У її руках був плюшевий ведмедик. Я нерішуче беру в руки подарунок, який мені простягала нянечка: світло-коричнева шорстка, темно-коричневий носик, велика посмішка, очі-ґудзички... Він був приємним на дотик і нагадував мені Кракозябру. Його шорстка була того ж кольору і на дотик він був таким самим приємним. Оскільки перекладу слова «ведмежа» на перейську я не знала, то радісно закричала:

– Зяба! Це Зяба!

– Що?! – роздратовано озвався Ліам.

Ітабель не змогла втриматись і зареготала. Коли я повторила прізвисько Мохнатика, вказуючи на ведмежа, чоловік сторопів і впустив ручку з рук. Якби не шерсть, то я могла б побачити як він почервонів чи то від сорому, чи то від злості, а так довелося задовольнятися лише його неповторною мімікою.

– Гей! Це не смішно.

– Так, ви маєте рацію. Негарно сміятися з правди.

– Якої ще правди?

– Вустами немовляти каже істина! – з філософською серйозністю сказала Іта, після чого знову розсміялася.

– Коли ти вже почнеш говорити чіткіше? – важко зітхнув Ліам, підпер щоку кулаком і лагідно спостерігав за нами з Ітабель.

Продовжуючи далі проводити наші дні в цій атмосфері, ми зустріли та проводили зиму. Час йшов тихо та непомітно. Якби я не народилася на початку весни, то й навряд чи дізналася про її прихід так скоро.

– Вітаю вас з днем народження, няоро, – ось з якими словами мене розбудила Іта.

– Днем народження?

– Днем народження. Це свято на честь вашого народження.

Я подумки додала: «А також це день смерті моєї матері…»