Розділ другий

Середина літа. Тепла погода, квітучий сад, няня, що мирно сопіла на лавочці, і величезний двір, у якого не видно ні кінця ні краю – саме те для пригод. Ах, так, ще й мої ніженьки! Мої милі, мої прекрасні, натреновані. Он як я можу бігати… Ай! Боляче. Так що ж за злети можуть бути, якщо немає падінь? Нічого, ось ще трохи виросту і буду найшвидшою. Моя швидкість бігу така велика, що Ітабель мене точно не наздожене!

Піднявшись на ноги та відріхнувши сукню, я обернулась, щоб перевірити: Іта все ще спить чи прокинулася від звуку мого падіння? Я дівчинка доросла, тож не плачу через таку нісенітницею… Дідько! З якого це часу моє мислення стало схожим на дитяче?

Поки я розмірковувала про всяке, довкола мене злетілися метелики. Вони махали своїми гарними тонкими та легкими крильцями і полонили погляд. З новим тілом змінився і мій погляд на речі: все здавалося таким цікавим, красивим і казковим, ніби я до цього не мала іншого життя в якості дорослого.

Я потрясла головою, щоб розігнати від себе крилатиків, але вони просто трохи відлетіли, а потім знову наблизилися. Одна нахабниця навіть сіла мені на ніс. Ненароком вдихнувши її пилок я пчихнула.

Побоявшись, що я розбудила Іту, знову обернулась, щоб переконатися, що жінка досі спить.

Полегшено зітхнувши, я навшпиньки пройшла вперед по вимощеній стежці до саду троянд, де в самому центрі красувався фонтан. До води я ще не діставала, та й там добратися важко, ймовірність впасти була надто висока. Оскільки у мої плани не входить привертання чужої уваги, я обійшла фонтан і пішла далі стежкою.

І ось, наприкінці саду була та сама скульптура… Неймовірно красива і нещасна. Чим довше я дивилася на неї, тим більше захоплювалася і вважала її нереальною. Як могла існувати настільки красива людина? Якби я того дня не бачила її, хай і краєм ока, то подумала, що це просто чиїсь фантазії, результат образу зі сну віртуозного скульптора.

Це магічний світ. Чи може бути, що вона якась ельфійка чи фея? А може, взагалі богиня?

Гаразд, зараз я вже перебільшую. Навряд чи вона якась чарівна істота. Швидше за все, моя мати в цьому житті просто красива жінка, яку дуже люблять мій батько і няня.

– Няора Кассіопея! Няоро! Де ж ви? – привернув мою увагу голос Іти.

З певною тугою окидаю скульптури Гвіневри останнім поглядом і йду на голос няні. За її інтонацією зрозуміло, що вона дуже злякалася через мою пропажу. Не хочу її сильно лякати, просто не думала, що цього разу вона прокинеться так скоро.

– Тут, Іто, тут! – кричу їй, відійшовши від забороненої локації досить далеко.

Якось Кракозябра побачив мене тут. Тоді він дуже розлютився і налаяв. При чому не тільки мене, а й ні в чому не винну няньку. З того часу я пробираюся сюди таємно від усіх і тоді, коли він зазвичай закривається у своєму кабінеті і не виходить.

Взагалі, побачити його – дуже велика рідкість. Не знаю, як і чим він харчується, чим зазвичай займається, але зрідка він приходить до мене. Зазвичай це відбувається вранці або ввечері, не частіше ніж один раз на три дні.

– О моє світло, няоро, ви мене так налякали!

– Кассі ляла тут.

– Гуляли? Наступного разу розбудіть мене.

– Допле.

– Ви ж моя розумниця, – ласкаво сказала жінка. На її обличчі з'явилася усмішка, брови трохи піднялися, а на лобі з'явилися зморшки.

– Кассі хоша, – кивнула їй у відповідь.

Вона засміялася і міцно обійняла мене. Я зробила те саме. У цьому житті в мене немає нікого дорожчого та ріднішого за Іту. Так, спочатку ми з нею не дуже ладнали і вона намагалася триматися відсторонено, але зрештою здалася.

Під час вечері в найневідповідніший момент прийшов Кракозябра: я була вся вимазана морквяним пюре, шматком вареної буряки, на моїй сукні красувалася пляма від молока, а в руці у мене був розкришений шматок хліба. Так, краса не описана... або неопісяна. Так, так, тепер я можу сидіти на горщику і треба терпіти на одне приниження менше... Принаймні, якщо Іта з першого разу зрозуміє, що я хочу саме впоратися з процесом випорожнення мого організму від зайвих рідин та мас.

– Сьогодні щось траплялося?

– Нічого серйозного. Просто я заснула, а няора трохи погуляла садом.

– Вона знову ходила до Гвіневри?

– Ні, вона не дійшла туди. Вона ще дитина, тож далеко йти вона не може.

– Навіщо ти взагалі тоді показала їй те місце?

Мене так обурили претензії Мохнатика-волосатика, що я кинула в нього тими самими крихтами-шматочками хліба, що були в мене в руці.

Походу я взагалі страх втратила, тому що ще й висловилася:

– Зяба фу!

– Що вона сказала? – звернувся він з подивом до мого «перекладача».

– Не знаю. Можливо, просто пораділа вашому візиту, бо це така рідкість.

– З таким виразом обличчя?

– Тоді не знаю, – знизала вона плечима. – Я сходжу за віником та совком, щоб зібрати сміття. Пригляньте поки що з няорою, будь ласка.

– Я? За цим чудовиськом?

Ой, від чудовиська чую! І взагалі, як таку красуню як я можна називати чудовиськом? Я у віддзеркаленні бачила, що вся в матір вродою пішла, тому йди ти лісом, татусю! Яку зачав, така й народилася, тож висувай ці претензії собі.

– Ти ж мене не з'їси, поки Ітабель немає?

А я можу? Ти подивися на себе та на мене.

– Та чому ти дивишся на мене як на дурня?

– Дунень.

– Хто?

– Зяба.

– Це я зяба? Ти просто точнісінька копія твоєї матері: зовсім безстрашна, так?

– Так.

– О моє світло! Та ти точно її дочка!

– Так!

– І це весь твій словниковий запас?

– Так.

– І з ким я говорю? Дожилися: розмовляю з дурною дитиною.

Це я дурна? Подивись на себе, Чупакабра! Ну все, ти дістав мене, чуперадло не стрижене, викликаю важку артилерію.

Так, очі начебто вже сльозяться, зараз треба досить голосно заплакати.

– Іт-а-а! Уа-а-а! Іта-а-а!