Розділ перший

Мої пальці плавно ковзали по гладкій поверхні рульового колеса. Весняний теплий вітер, що залітав у салон через відкрите вікно, лагідно грав із моїм волоссям, створюючи невидимі вихори задоволення. Моя машина плавно пересувалася дорогою, немов танцюючи під мелодію улюбленої пісні, що звучала з динаміків.

Сонце виблискувало на небесній гладі, оточуючи світ яскравим світлом. На вулиці була виключно приємна погода – не надто спекотно, не надто холодно. Прекрасний день, щоб повернутися до рідного дому, де народилася і виросла. Я відчувала приплив бадьорості та захоплення, музика в салоні м'яко захитувала мене, створюючи атмосферу веселощів та щиросердної радості.

Промені сонця грали на шкірі, надаючи їй теплого відтінку. Я не могла втриматися від усмішки, вся залучена в момент, коли моя улюблена пісня досягала своєї кульмінації. Ритмічні удари баса лунали в грудях, наче серце супроводжувало кожну ноту.

За вікном миготіли зелені дерева, наче піднімаючи руки в захопленому привітанні. Дорога тяглася вперед, нагадуючи про безмежні можливості цього дня. Я була єдиною з дорогою, музикою та своїми думками, і це було неймовірно чудово.

Несподівано на зустрічку виїжджає вантажівка, я намагаюся повернути автівку, щоб уникнути аварії, але не встигаю… Удар, біль, крик… Дитячий… Звідки тут взялися діти?

Насилу розплющивши очі, я нічого не побачила. Все було наче залито молоком... Невже я втратила зір?

Варто було проморгати кілька разів, перш ніж зір повернувся і картинка стала чіткою. А якщо бути точнішою, я побачила жіночі груди, прикриті білою тканиною сорочки.

«Що за свавілля?!» – хотіла обуритися, але замість слів з рота пролунав крик... Це точно була я?

Я спробувала повернути шию аби озирнутися… Чому в мене не виходить? І руки з ногами мене не слухаються… Що, чорт забирай, відбувається?!

Усі мої обурення оберталися плачем немовляти. Щоб заспокоїти мене, жінка, на грудях якої я лежала, поцілувала мій лоб, після чого обм'якла... Вона що, заснула?

Рев... Гучний, схожий на звіриний, ніби зневірений звір кричав у цій кімнаті.

Хтось відірвав мене від жінки, на якій я до цього лежала: такої вродливої(заради такої й орієнтацію змінити не шкода) і такою замученої... Але чомусь вона посміхалася, ніби їй снився приємний сон.

Картинка знову різко змінилася... Я опинилася на руках якоїсь іншої жінки. Якщо судити по шкірі на її підборідді та посивілому волоссю, вона була не молодою.

Так, жіночко, обережніше, не трясись ти мене так. Дивись, ще впустиш!.. Ну от! Руки-гаки якісь! Благо, мене зловив… А це що ще за кракозябра волохата? Не в образу, дядечко, але тобі б на лазерну епіляцію трішки походити або хоча б на воскову депіляцію, а то так і залишишся до кінця життя нежонатим.

До речі, а про що вони з літньою жінкою говорять? Якою це взагалі мовою?

Якщо судити з інтонації та тону, кракозябра волохата була чомусь зла на бабусю. Жінка, що провинилася у чомусь, своєю чергою, виправдовувалася і плакала. Це все тривало ще деякий час, поки вони не змовкли.

Через відсутність можливості повернути шию, я могла тільки рухати очима. Це єдина частина мого тіла, яка мені була підвладна. Ні руки, ні ноги, ні шия не хотіли мене слухатись.

Що, чорт забирай, відбувається? Припустимо, що внаслідок аварії я впала в кому, але хіба мені тоді повинні снитися сни, а тим паче такі дивні?

Волохата кракозябра важко і стомлено зітхає, виходить у коридор, йде прямо не повертаючи, поки не знаходить потрібні їй двері та нарешті кладе мене на якусь тверду поверхню, що нагадує дитяче ліжечко. Не впевнена, звісно, що це саме воно, бо не можу навіть покрутити головою та оглянути все довкола.

Чоловік, що більше нагадує звіра, присідає біля ліжечка і крізь лозини дивиться на мене з якимось дивним виразом обличчя. Дорогий мій, якщо ти думаєш налякати мене в такий спосіб, то в тебе нічого не вийде. Ти не такий уже й страшний, скоріше кумедний.

Кракозябра щось мені каже, але ж я його не розумію і відреагувати можу тільки плачем, але зараз! Не збираюся через таку дрібницю свої дорогоцінні сльози проливати.

Поки я подумки обурювалася, він закінчив свій монолог і попрямував до виходу, залишивши мене одну самотню в невідомому місці. Мені хотілося хоч трохи оглянути своє тимчасове місце проживання, але втома відразу навалилася на мене і я заснула.

Надалі кожен день проминав як день бабака: я прокидалася, їла і знову засинала. Навіть не знаю, скільки часу минуло, але цей сон з тілом немовляти не закінчувався. А чи взагалі реально спати в самому сні?

Одного разу я помітила, що моя шия нехай і насилу, але почала мені коритися. Та й голова полегшала… З того часу тривалість мого сну поступово почала зменшуватися. Мої руки та ноги рухалися в хаотичному напрямку, але поступово починалися мені підкорятися. Я почала намагатися тягнутися до всього, що бачу, але виходило не дуже добре.

На диво, ніхто не брав мене на руки, та й розмовляти зі мною не намагалася навіть та літня жінка, яка провинилася перед волохатим дядечком, хоча я намагалася їй хоч щось сказати. У мене, звичайно, виходили лише незрозумілі звуки, але це вже хоч щось.

Час у тілі немовляти йшов дуже швидко. Можливо, справа була в тому, що більшу частину часу я спала, але момент, коли мені вперше вдалося сісти настав дуже скоро. Спина не дуже хотіла триматися, так що деякий час я тулилася до спинки ліжка хоч щоб трошки посидіти.

В один із таких днів, коли я тренувала своє вміння сидіти… Так, це дивно звучить від людини, яка колись була дорослою, але інакше цього не назвати… Чому “колись”? Все просто: я просто зрозуміла та прийняла той факт, що внаслідок аварії минуле моє тіло померло. Скільки б я не злилася і не будувала надій, скільки б не заперечувала цього факту, але минуле не повернути та померле не воскресити. Ще й з урахуванням того, що це інший світ… Ах, так, моя годувальниця, та сама жінка, яка в день мого народження мало не впустила мене, не раз використовувала справжню магію, тим самим не беручи мене до рук. З одного боку це було прикро та образливо, але з іншого – це добре. Ймовірність падіння набагато менша.