Частина 17

Спілкуючись з Мартою де жестами, де через підслухані думки, Оля знаходилась у дивному місці кілька днів. Десь на третій день, азраі почала рухатись трохи краще, нарешті відчуваючи кінцівки, а не лише біль в них, і тут помітила, що на шиї відсутній медальйон. Невже загубила? Як? Коли? Обшукавши все дно басейну, дівчина з сумом констатувала, що мабуть то було ще у морі. Мабуть черепаха, коли допомагала звільнятись їй від медузи, перекусила і пасок… А може вона сама його загубила… Прикраса стільки з нею пережила й так по дурному загубилась. Оля задумливо крутила в руках іншу, ту, що була намотана на руку. Подивилась уважніше на цей дарунок і, обережно знявши з руки імпровізований браслет, повісила на шию. Так, тепер краще. Бо без медальйону, з яким вона вже майже зрослась, Оля почувалась некомфортно. Наче не якоїсь дрібниці, а суттєвої частини тіла не вистачало.

Від Марти, як звали її рятівницю, Оля дізналась що потрапила до острову Мальта, і зараз знаходиться у одному з прибережних готелів, місці зустрічі та відпочинку дайверів. Басейн готелю закрили на ремонт, та з якихось причин роботи поки що не велись. Отож він стояв наповнений і навіть фільтрувався (Оля використовувала струмінь води, що поступала з фільтру для масажу спини), проте без відвідувачів. Взагалі людей в цьому готелі було наче багато, не рідко до Олі доносились голоси, а кілька разів хтось заходив у приміщення басейну, та на щастя надовго не затримувався.

Марта регулярно приносила їжу – хліб (не було щастя, так нещастя допомогло), фрукти, овочі, каші, рибу, м’ясо. Взагалі годувала вона її напрочуд гарно і смачно, а також постійно займалась пораненнями Олі – спочатку просякала опіки оцтом, а потім мастила якоюсь маззю і замотувала бинтами. Оля в якийсь момент знову нагадувала мумію, тільки цього разу біленьку!

Як зрозуміла русалка, вона втрапила в щупальця дуже небезпечної медузи, котра носила назву Португальський кораблик. Судячи з усього, Марта взагалі була здивована, що дівчина вижила і досить швидко одужує. Потемніла від опіків луска доволі швидко відновлювала блиск, а тіло, ще прикрашене фігурними червоними слідами, поступово згадувало що воно гнучке і має м’язи. Досить скоро Оля вже роздумувала над тим як натякнути, що варто її відпустити, і єдине, що зупиняло дівчину від підняття подібного питання, це думки рятівниці, коли та оглядала рани. Марта ще вважала вартим долікувати два особливо уражених місця на спині дівчини.

В один з вечорів, вже влігшись спати у дальньому кінці басейну, Оля знову почула, як хтось зайшов у приміщення. Притиснувшись до стіни однієї з найтемніших частин водойми, дівчина напружено чекала, коли візитер піде, сподіваючись що й цього разу її не помітять в темряві. З думок Марти вона знала, що з якоїсь причини освітлення в басейні нещодавно вимкнули і поки що воно не працювало.

Між тим гість, судячи зі звуків, приніс з собою якесь приладдя. Він якийсь час копирсався, чимось там гримів, а потім почали вмикатись одна за одною невеликі лампи над службовими приміщеннями. Одна, друга, третя… Раптом почувся дзенькіт, потім металевий гуркіт, а через мить прямо перед Олею у воду впав чоловік і судячи з його одягу (штани, футболка, взуття) – це було не планове купання.

Людина впустила якийсь інструмент на дно, тож виринувши майже одразу пірнула і почала озиратись в його пошуках. Тікати Олі було просто нікуди, тому через кілька секунд вона переляканим поглядом зустрілась з нирцем і від здивованого вигуку не втримались обидва.

Хлопець показав пальцем на поверхню й виринув, Оля спантеличено піднялась за ним.

– Ти тут звідки? – спитав, старий знайомий, всідаючись на бортик басейну та вкладаючи поряд якусь металеву штукенцію. За його спиною непевно світились три світильники та валялась драбина під четвертим, не ввімкненим.

– А сам? Ти тут звідки, Андрію? – спитала здивовано Оля. – Ти ж наче в Україні полишився!

– Ага і навіть живий. Саме тому, що мені подобалось бути живим, я й накивав звідти п’ятами, – хмикнув хлопець, знімаючи та викручуючи футболку з якимсь написом.

– Що, тебе знову намагались відправити на корм рибам? Що ж ти там такого витворив?

–Гірше – посадити! Довелось швидко кумекати, аби не опинитись за гратами. А тут якраз вдало один дальній родич з плавання повернувся, та у гості до тітки заїхав. Отож довелось нахабно припахати дядьку, аби він мені швиденько допоміг організувати, так би мовити трудовий виїзд. Я вирішив, що краще світ подивлюсь, аніж буцигарню.

– Оце так… Примхливе життя, – Оля розгублено роздивлялась давнього знайомого. Він зараз мав довше волосся, трохи стомлений вигляд, трохи незвичний одяг, та це був все той же чудний Андрій, що дарував їй маки на узбережжі. То здавалось було так давно, наче у іншому житті.

– Ще й яке.

– Де б ми ще зустрілись…

– Та зі мною все просто, – відмахнувся Андрій, очі якого світились цікавістю, – а от ти тут як опинилась? Вирішила вдати з себе екзотичну акваріумну рибку?

– Ні. Просто подорожувала і невдало познайомилась з хижою медузою. А потім мене сюди непритомну хтось приніс. Тепер от одна добра жіночка лікує, годує і всіляко переймається моєю долею. Сподіваюсь щоправда, що ще й випустять у підсумку…– відповіла Оля, всаджуючись поряд з хлопцем на край басейну. Хвоста приховувати сенсу вже не було, а розмовляти зручніше, сидячи поряд.

– Якщо вони не випустять – я випущу. Я ж твій боржник. Та й буде привід русалку на руках поносити! – підморгнув їй Андрій.