Частина 15

§§§

Прийшла до тями Оля під рівномірне дзижчання якогось човна. В перший момент дівчину охопила паніка - невже знову знайшли? Невже не вдалось втекти? Та прислухавшись, вона зрозуміла - це інше судно (як звучить човен Івана вона мабуть тепер довіку пам’ятатиме). Схоже недалеко вийшли на промисел звичайні рибалки, тож єдине, що їй зараз загрожує –це залишки тенет та мазуту. Хоча й це сумнівне щастя.

Русалка втомлено прикрила очі, потім знову відкрила, обережно ворухнулась – голова відгукнулась калейдоскопом болю, хвіст, руки, спина, плечі– не краще. Оглянувши себе, вона з’ясувала, що вся в синцях, фігурних крововиливах, подряпинах і порізах. «Краса»… Деякі рани виглядали досить загрозливо, схоже збирались загноїтись, а з під луски місцями виділялася сукровиця з неприємним запахом. Потрібен лікар… От тільки де ж його візьмеш? Одна надія - на йодовмісну солону воду та приховані резерви організму азраі. Слабка надія, судячи з самопочуття… Оля втомлено закрила очі провалюючись у небуття.

Кілька днів дівчина відлежувалась, ледь рухаючись і, попри відсутність апетиту, економно харчуючись старими запасами (як виявляється добре бути завбачливою та забудькуватою). Та їжа швидко скінчилась і дівчина з тугою зрозуміла, що схоже їй світить смерть якщо не від ран, то від голоду, бо сил виплисти кудись на пошуки їжі просто не було. Вона навіть піднятись не могла – запаморочення, нудота і біль миттєво вкладали її знову на м’які водорості. Нещасна вже майже попрощалась з життям, як одного дня до неї долинули знайомі, характерні для афалін свисти з дрібним клацанням. Давно вона їх не чула, проте сил визирнути, подивитись востаннє на розумних створінь не було. Вона лише відсторонено слухала, сумно посміхаючись. Та через мить один з дельфінів завітав до неї. Істота уважно подивилась на дівчину, щось просвистіла і… поклала на камінь поряд з русалкою два оглушених, зі слідами зубів оселедці. Оля вражено підняла погляд на гостя.

– Дякую.

Дельфін радісно щось просвистів і почав ретельно оглядати азраі. Наче лікар на прийомі. Русалка здивовано дивилась на візитера, вгризаючись у рибину – виявляється вона була дуже голодна. Смачно… Лікар-дельфін – це дивно, проте набагато краще, аніж нічого.

Між тим цікавий гість витратив кілька хвилин на оцінку стану пацієнтки і виплив, а через деякий час повернувся, принісши в пащеці якусь буру рослину з широким листям. Дівчина задумливо подивилась на дарунок. Дельфін поклав рослину на одну з ран на хвості, обережно посунув носом і уважно подивився на дівчину наче кажучи : «ну, і що ти собі думаєш? Я вже все за тебе зробив, тобі лишилось лише трохи пом’яти це та прикласти до рани. Руки ж є в наявності.»

Оля, спантеличена власним розширеним трактуванням чийогось погляду, слухняно пом’яла водорості і приклала до найбільшої рани, тієї, де замість луски була пошматована неприглядна поверхня, вкрита білим слизом. Рослина була прохолодна і почала трохи пекти. Це нагадувало дію перекису водню.

«Лікар» плавав за водоростями ще кілька разів, доки русалка в них ледь чи не вся замоталась. Вийшла така собі зелененька хвостата мумія. Нагодовану та втомлену від рухів дівчину почало хилити у сон, і, вдячно провівши рукою по пружній спині свого доброго чарівника, Оля непомітно для себе заснула.

Дельфін кормив русалку, приносив нові водорості кілька днів, можливо тижнів. Іноді то були одні рослини, іноді інші. Ольга втратила відлік часу. Її життя поділялось на відрізки від одного візиту неочікуваного благодійника, до іншого. Вона прокидалась під переливчасті свисти дельфіна, котрий нею опікувався як рідна матуся, з’їдала доставлену рибу, змінювала рослинні пов’язки, і знову засинала. Здається її організм, повіривши у наявність медичного догляду, радісно перейшов у режим «спати і одужувати». Гірше точно не ставало. А одного разу прокинувшись вранці, Оля з подивом зрозуміла, що має достатньо сил не лише з’їсти принесену скумбрію, а й навіть вибратись назовні.

Обережно випливши, Оля одразу наткнулась поглядом на страшну залізяку, котра була гирею на її хвості. Це нагадування здійняло в душі таку бурю емоцій, що дівчина незчулась, як вже намагалась відтягти якнайдалі кляту штукенцію. Та залізяка виявилась на подив важкою, азраі не могла її навіть зрушити з місця, лише хитала. Як вона її сама примудрилась перекинути за борт? Звідки сили взяла? І це ж у воді все легше…

Поряд з русалкою раптом з’явився дельфін і, втиснувшись між нею та «гирею», обурено подивився на свою пацієнтку: « я тут її лікую-лікую, а вона за всіляку бридоту хапається!». Оля покаянно підняла руки і попливла в інший бік, намагаючись відволіктись, розім’ятись та оцінити як вона себе власне почуває. Була слабкість, тіло відлунювало болем на кожен рух, проте все ж вона вже ближче була до живої, аніж до мертвої.

Хвостатий лікар провів дівчину підозрілим поглядом, повернувся до «гирьки» і почав її штовхати до урвища. Зробивши два кола навколо свого дому, Оля побачила як дратуюча її залізяка плавно падає у темряву прірви, а за її рухом спостерігає задоволена мордочка афаліни.

–Дякую, –Переповнена вдячністю дівчина підпливла до дельфіна. – Дякую за все…

Дельфін щось проклацав пару разів, видав тихий свист і поплив геть, на прощання щось ще сказавши. Здавалось наче він чимось трохи розчарований, та в цілому задоволений виконаною роботою. Ольга дивилась як зникає її рятівник в синій далечині, шалено жалкуючи, що не розуміє цю дивовижну істоту і відчуваючи якусь неправильність ситуації. Щось було не так. Щось вона випускала з уваги…