Гена приходив кожен день до бухти з чаєм чи кавою, з бутербродами, коржиками чи цукерками. Людей тут вже майже ніколи не було, і вони з Олею могли спілкуватись не ризикуючи потрапити комусь на очі. Дивно і одночасно дивовижно було Олі ось так легко спілкуватись з людиною, з хлопцем. Так легко їй не було ні з ким за все життя.
Вони могли годинами базікали про все і ні про що одночасно. Часто Гена розповідав Олі про своє рідне місто - Севастополь, а Оля йому про моря. Може це було й дурнею, та вона кожен день вмовляла себе не пливти до студента, усвідомлюючи ризик, згадуючи Тамаза, та… все одно пливла. Дівчина швидко втратила залишки остраху і бачила у Гені лише друга. А саме друга, як виявилось, їй і не вистачало. Когось, хто зможе відігріти, не спаливши змерзлу душу. Бо ж Гена нічого не просив, не нав’язувався, просто спілкувався з нею годину дві, три і їхав додому. Оля вже не збиралась відпливати. Їй було добре тут. Величезне море у її одноособовому розпорядженні і друг на березі.
Одного разу, десь вже в середині листопада, Гена, кутаючись у куртку задумливо спитав Олю.
- Слухай, а тобі справді зовсім не холодно?
- Ні, - дівчина спантеличено на нього подивилась. Вона вже звикла, що температура води 5-6 градусів дня неї цілком нормальна, і тому така сама температура повітря її майже не бентежила. Хіба, що іноді вітер був неприємний, та й то не сильно. Русалка навіть постійно посміювалась з мерзлякуватості хлопця, котрий вже давно до звичного гардеробу додав куртку, шапку і теплі черевики.
- Знаєш, це дивно. Ти виглядаєш такою тендітною, беззахисною. Мені постійно здається, що тобі має бути дуже холодно.
- Ти помиляєшся,- розсміялась Оля.- Мені зовсім не холодно. Не переймайся.
- А що буде взимку? - обережно спитав її друг.
- Не знаю,- знизала плечима Ольга. – Взимку я тут ще не жила.
- Як так?
- Ось так,- Оля зітхнула і вирішила розповісти коротко свою історію. Він був її справжнім і єдиним другом, а кому ще довіряти як не друзям? Гена був просто янголом в частині ненав’язливості, та не можна ж весь час його тримати в невіданні. Друзі мають ділитись, нехай такі як Тамаз і не вважають це правильним.
Гену почута історія вразила і здивувала не менше аніж колись саму Олю, а через деякий час хлопець приніс папір, ручку, конверта з маркою, аби дівчина написала листа додому. Це варто було зробити давно, та все якось вилітало з голови. Написавши листа і запечатавши конверта Ольга взяла обіцянку з Гени, що він це не читатиме. Не те щоб вона там описувала вселенські таємниці, та лист мамі то було особисте. Він пообіцяв і чомусь Оля йому вірила.
Якось Гена повідомив її що має поїхати на тиждень, але аби вона не сумувала, приніс фотоапарат в цікавому прозорому чохлі і запропонував їй сфотографувати підводні пейзажі. Сказав, що таку цікаву техніку спеціально взяв на деякий час у однокурсника. Якась спеціальна камера. Оля, звичайно трохи засумувала та, отримавши інструкції як поводитись з незвичною апаратурою, погодилась. З’явилось бажання показати другу те, що їй самій дуже подобалось в підводному світі. Захоплення, як і свободу, є бажання з кимось розділити.
Фотографувати виявилось доволі цікаво. Підводні поля і скелі, риба, косяки, медузи і затонулі кораблі це все у об’єктиві виглядало незвично і виникало бажання змінити ракурс, охопити все одразу і якусь дрібничку. З фотоапаратом Оля пропливла всіма улюбленими місцями не полінувавшись зазирнути навіть до печери, де вона часто бували з Тамазом. Водорості тут вже були не такі зелені як влітку та й сонце падало під іншим кутом, та все одно місце було дуже гарне. Варте фотографії.
Припливши через тиждень до місця їх зустрічі, Оля знайшла Гену все з тим же знайомим термосом та гостинцями. Він тихенько сидів в кам’яній ніші і щось читав. Скелі вкривав перший сніг, небом гуляли сірі хмари, крізь які зрідка проглядало сонце, а море біля берега видавалось грізним та негостинним. Та для Олі воно було теплим.
– Привіт, – Оля виринула біля самих ніг хлопця, що улаштувався в новому місці, де було досить глибоко.
– О, привіт, – він усміхнувшись відклав вбік книгу, – Я привіз листа від твоєї мами.
– Невже? Давай! – Оля ретельно витерла руки об поданий Геною рушник і нетерпляче схопила конверт, на якому маминим почерком було акуратно виведено адресу Севастополя.
Лист був не дуже довгий. Мама питала як справи, коли її чекати, що в неї цікавого. Розповідала про домашні справи. Виявилось, що слух про дивну жительку моря таки гуляє селом та якось дивно. Наче хтось запускає його і чекає якоїсь реакції. Брат і сестра Олі постійно приносять зі школи плітки одну веселішу іншої.
Принесенні Олею дорогоцінності мама майже не витрачала – продала лишень кілька речей в місті і купила нарешті будиночок в селі, бо раніше ж їх сім’я жила в колгоспній квартирі на пташиних правах ще й маючи поряд не зовсім адекватних сусідів. Тапер, отримавши власне житло, мама могла не перейматись квартплатою та сусідами за стіною. Будинок знаходився недалеко від центру села та одного з місцевих ставків. Оля навіть пригадала його – дійсно вдале місце. Мама раділа з облаштування дому, наявності сараю, городу, що не був сухим як пустеля і підвалу, котрий наче навесні не затоплює ґрунтовими водами. Мама була дійсно рада цьому надбанню, та й брат з сестрою теж, бо ж їм тепер і до школи ближче і власний садок під хатою, то набагато краще, аніж лісосмугами кататись у пошуках фруктів-ягід.
Інщі скарби мама заховала на майбутнє. Односельчанам, котрі одразу зацікавились звідки статки у прибиральниці-одиначки, ненька сказала, що то родичи чоловіка відкопали совість і трохи допомогли грошима онукам. Наче повірили. Та й мама не занадто світила гроші, хіба що ще в будинок трохи прикупила нових меблів, деяку побутову техніку (звичайно, їх старі були старші за Олю, а часом мабуть і за маму), трохи добротного одягу, взуття. Оля щиро пораділа, бо на це в них завжди грошей не вистачало. Тепер малеча не ловитиме на собі насмішливо-критичні погляди однолітків через «нетиповий» чи бідний одяг. Мама щиро дякувала їй і писала, що сумує. Питала коли тепер зможе її побачити чи отримати вісточку. Та на це питання Оля не знала що відповісти. Щось підказувало (окрім зими, котра вже стояла на порозі) що побачитись вони зможуть дуже нескоро. Дочитавши листа Оля ще довго дивилась на аркуш паперу списаний рідним почерком. Туга та якийсь непевний сум раптом затопили її душу.