Частина 12

Оля у відчаї носилась морем. Ідіотка! Показатись одному з цих живодерів! І про що вона думала? Чого то раптом їй здалось, що саме цьому лікарю можна вірити? Здалось!? На що вона розраховувала? Що хлопець розкриє обійми і відпустить Тамаза? Ага, зараз! Та він же наче привида побачив! На допомогу приятеля одразу покликав! Тож тепер вони ще й про неї знають! Дурепа!!! І що далі? От як тепер рятувати Тамаза? Зараз же мабуть почнеться полювання і на неї. А що вона їм протиставить? Сльози? Дуже дієво!

Думки дівчини хаотично метались не знаходячи виходу, а інстинкт самозбереження вимагав тікати. Якнайдалі і щонайшвидше, але… покинути Тамаза на вірну смерть вона не мала права. Тільки не після того, як його вже прирікали до смерті люди. Людська жінка. Не всі люди такі. Не всі… Ольга у відчаї забилась під якусь стару затонулу шлюпку і думала, думала, думала, доки її не зморив важкий сон, наповнений якимись тяжкими жахіттями.

Розбудило її, змучену від сліз та відчаю, набридливе дзижчання. Якесь судно пропливло над головою і все стихло. Вода у бухті була каламутна, та ранній світанок вже відчувався у освітлені. Ольга важко розліпила очі, скидаючи кайдани важкого сну. Варто діяти. Від сліз і паніки ще нікому користі не було. Дівчина старанно заплела косу, аби не заважало волосся і закріпивши все зажимом, рішуче повернулась в сторону тюрми коханого. Вона прийняла рішення.

Потрібне судно сонно гойдалось оточене лише плюскотом хвиль та тихим стукотом канатів об метал. Ольга обережно підпливла, виринула. Тиша, не видно жодної людини. Русалка, намагаючись не шуміти зачепилась за якісь деталі на човні, підтяглась і незграбно залізла на борт, перекинулась через нього на палубу. Вона вирішила сама випустити Тамаза. Якщо не вона, то хто? Він не має загинути. Тим паче через неї…

Дуже не вистачало ніг. Не було потрібної швидкості, можливості в два кроки опинитись біля люку. Хвіст був сильнішим, проте більш слизьким, тож зачепитись ним за щось, було набагато важче. Та і плавець, це зовсім не пальці. Проте Ольга намагалась максимально використовувати те, що є. Тихцем підповзла до люку і, ще раз роззирнувшись, бо здавалось всіх повинно розбудити її шалено калатаюче серце. Тиша. Дівчина обережно спробувала відкрити незвичні замки. Та де там – металеві штукенції й не помітили її зусиль. Вона почала тягти сильніше, намагаючись зрушити з місця дивні важелі – нічого. Відчай і страх заполонили її, та русалка не здавалась, ламаючи залишки нігтів об холодний метал. Вона має впоратись!

–Я б на твоєму місці крутив у іншу сторону, – почувся за спиною голос, що змусив Ольгу заціпеніти. Тихі кроки, скрип однієї палубної дошки і ось вже перед нею стоїть той самий хлопець, котрого вона просила про допомогу ввечері. Дівчина підняла переляканий погляд та зустрілась з уважними серйозними сірими очима. Схоже він її чекав… Доплигалась.

–Я допоможу, якщо ти пообіцяєш, що я тебе знову побачу. Згода?

–Так…,–прошепотіла Оля, готова погодитись на що завгодно, аби їх з Тамазом відпустили. Адже вона вже теж в руках цього хлопця, бо навряд чи зможе миттєво проскочити на хвості повз нього у море.

–Я тобі вірю, – співбесідник задумливо кивнув головою і швидко, звичними рухами відкрив гвинтові задрайки та почав піднімати кришку. Варто було люку рушити з місця, як Тамаз, наче торпеда вилетів з трюму, збивши з ніг рятівника. Ольга тільки рота відкрила – нічогенький такий стрибок. А як це він зробив? А куди поділась мотузка? Його ж наче зв’язували. Та поки дівчина кліпала очима, азраі схопив її за руку, якось примудрився плигнути ще раз потягши й її, і вони обоє впали за борт у воду. Стиснута Тамазом рука Олі рвонула її кудись уперед. За спиною почулись крики, біганина, гучна лайка. Дівчина воліла озирнутись, щоб подивитись що з її помічником, та гарпун, котрий стрілою пронісся перед обличчям, миттєво відбив бажання уповільнюватись. Вона з усіх сил помчалась за Тамазом, який схоже взагалі брав курси плавання у реактивного літака. Та й спробуй тут не прискоритися, якщо тебе тягнуть вперед ледь не відриваючи руку.

Через деякий час шаленого запливу, коли вони вже були мабуть в кількох десятках кілометрів від берега, Тамаз раптом уповільнився, відпустив її пальці і почав повільно осідати на дно. Ольга перелякано зазирнула йому в обличчя. Схоже мегастрибки та втеча на шаленій скорості забрали в нього всі сили. Навіть Оля ледь могла віддихатись, а вона ж була цілком здорова!

–Ти навіщо на корабель полізла? – невдоволений різкий голос Тамаза, змусив її тріпнутись як від ляпаса. Вона здивовано подивилась на його закриті очі та обличчя, яким пробігали судоми. Схоже йому було дуже боляче. Бинти були всі червоні від крові.

–Я бажала допомогти…

– Ти наразилась на небезпеку!

– Але ж я допомогла! Тобі відкрили люк! – Оля обурилась. В решті-решт, якби лікар трюм не відкрив, Тамаз би не вискочив.

– Його б і так рано чи пізно відкрили, і зовсім не обов’язково було тобі лізти в пащеку акули.

– Ага, відкрили б, і тримали тебе під прицілом пари гарпунів. А при спробі втекти зробили б ще пару дірок. Та загалом зрозуміло і тобі «завжди будь ласка», – фиркнула Ольга. – А тепер розповідай як тебе лікувати. Чим допомогти?

– Ти нічим не допоможеш. Я пливу геть. Ти полишаєшся. Будь обережна і оминай людей, а краще пливи на інший бік моря, до берегів інших країни, де про азраі роками не чули.

– Що означає геть? – здивувалась Оля. – Ти що в трюмі занадто сильно головою вдарився?

– Ти ж сама бачиш, мені потрібно залікувати рани. В таких умовах це складно. Організм азраі звичайно сильний і має гарні можливості для відновлення, та не всесильний. Мені потрібно додому, – він стомлено видихнув, – от трохи перепочину і попливу.