Дні минали. Оля морально відійшла від екскурсій кораблями-привидами й продовжувала мандрувати морем разом з Тамазом. Він не заперечував, проте й особливої радості не демонстрував від такої компанії. Радше просто сприймав свою супутницю як даність. Хлопець вів якісь спостереження, дивився на якісь зрозумілі лише йому відмітки на скелях, оглядав рослини, супроводжував косяки риб. За його словами це все називалось «спостереження за екосистемою Чорного моря». Наче зрозумілі слова, але суть його дій Олі була не зовсім зрозуміла.
Тамаз перевіряв якісь маяки (що спільного у маяка і маленької світлої непримітної мушлі Олі було важко зрозуміти), чіпляв на рибу якісь маленькі сірі цяточки, навіщось вивчав злами та будову водоростей. Він терпляче пояснював свої дії, проте це все складало якусь доволі складну наукову діяльність, в котру хлопець настільки поринув, що Оля, начебто отримуючи відповіді на свої питання, розуміла все одно далеко не все. Тамаз же або просто не розумів, що дівчині потрібно пояснювати речі, які для нього були очевидні, або не особливо переймався цим питанням. Проте Оля не засмучувалась. Вона дивилась, запам’ятовувала, вчилась, адже іноді для навчання досить просто дивитись, а розуміння прийде пізніше. Принаймі дівчина сподівалась, що так буде.
Супроводжуючи свого загадкового друга, Оля дізнавалась купу дивовижних речей про море, його жителів, його закони і проблеми. Єдиною майже незмінно «білою плямою» полишався сам Тамаз. Час йшов, проте нічого окрім того, що її супутник розумний, переймається долею моря і дуже не любить людей, дівчина так і не знала. Доки Оля як губка вбирала в себе життєво необхідні знання, та гарячково намагалась контролювати власні думки, вона якось випускала це з уваги. Як тут думати про подібне, коли постійно намагаєшся відстежувати, що ти подумав і чи варто вже червоніти або просити вибачення? Дівчина чесно намагалась розмежовувати думки на два рівні «суспільний» та «внутрішній», як їй пояснював Тамаз, проте виходило то далеко не завжди. Точніше подібне в неї вийшло лише двічі – коли вона одного разу замріялась яскравими образами, спостерігаючи за красенем-хлопцем і коли, ображена з якогось смішного приводу, із впертості просто замкнулась в собі, не бажаючи нічого пояснювати. І він деякий час справді не «чув» її.
Та нехай дівчина доволі довго просто раділа гарній компанії, котра має невичерпний запас знань, терпіння і неймовірного спокою, та врешті решт почала ловити себе на тому, що Тамаз майже нічого не розповідає про себе і власне про народ азраі. Вона знала занадто мало. Можна сказати лише те, що бачила сама, лише те, що можна дізнатись спостерігаючи, лише те, що необхідно було їй для виживання. Він так вправно обходив питання про себе, що Ользі іноді здавалось що вона їх жодного разу і не ставила! Та не на ту напали! Жити у невіданні – то не про Олю, тож дівчина починала потихеньку все частіше й частіше звертати їх розмови на питання що її цікавили. Врешті-решт одного разу, Тамаз, всівшись на вкриту водоростями брилу мовив.
– Визнаю, у наполегливості тобі не відмовиш, – усміхнувся він, подивившись уважно в очі дівчині, від чого та з жахом зрозуміла, що її думки намагаються піти геть іншим шляхом. – Кажи, що саме ти бажаєш знати?
– Все, - не замислюючись відповіла Оля, намагаючись не губити голову на рівному місці.
– Всього ніхто не знає, - усмішка Тамаза стала ширша.
– Добре, – азарт дівчини посунув на дальній план все інше, – А на які питання ти згоден відповісти?
– На конкретні.
– Добре. Де живе народ Азраі?
– В морях та океанах.
– Де конкретно?
– Хм, а де конкретно живе людський рід? Ти можеш однозначно відповісти на це питання?
– Всюди… Добре… – Оля відчувала, що Тамаз не бажає багато розповідати, але схоже вирішив зорієнтуватись, що саме його подруга бажає дізнатись. Щоправда був ще варіант, що таємничий азраі вважав за необхідне окреслити коло питань, від якого і надалі планує ухилятись. А може питання, «що саме їй потрібно знати» і «що саме вона хоче знати» з якоїсь причини були нерозривно пов’язані. От тільки з якої - було незрозуміло. Тож Оля продовжила «допит».
– Де живе твоя родина?
– В тихому океані. Принаймі так називають люди це місце.
– А я можу познайомитись з кимось із них? – поставивши питання, Оля раптом зрозуміла його подвійний зміст. Вона бажала познайомитись ще з кимось з народу азраі, та чи варто було починати з родини її нового знайомого? Тамаз їй подобався, і з кожним днем все більше, але ж він жодних почуттів не проявляв, а нав’язуватись Оля зовсім не бажала, тож спішно додала – Чи ще з кимось з азраі?
– Взагалі то так, можеш. Але для цього потрібно дуже далеко плисти, і це може бути шлях у один кінець, а ти, наскільки я пам’ятаю, збиралась повернутись до матері і знахідку їй свою доставити, – відповів якось задумливо Тамаз, не уточнюючи куди і до кого саме далеко плисти.
– Наскільки довго?
– Досить довго, аби попередити про це рідних.
– Але це можливо?
– Так… Це можливо, – відповів він, розглядаючи промені світла, що грали сонячними зайчиками крізь товщу води. В якусь мить Тамаз наче віддалився від Олі на тисячі кілометрів. Він схоже засмутився, от тільки чому, було незрозуміло, бо думки її друг чудово розділяв та фільтрував. От як це в нього виходить?
Азраі «поринув у себе», його погляд наповнився якимось смутком, і від такої зміни Оля відчула збентеження. Бажання і далі стукати у цю глуху стіну зникло. Склалось враження, наче під симпатичними шпалерами, які вона вперто намагалась зняти аби докопатись до істини, раптом замість очікуваної кам’яної кладки проглянув вхід до якогось темного небезпечного приміщення. І від цього Олі раптом стало лячно. Намагаючись не привертати уваги, дівчина мовчки вислизнула з печери, яку вони останнім часом використовували як кімнату відпочинку, і попливла до поверхні.