Частина 6

Мама приїхала пізно ввечері, коли від сонця полишились на небі лише багряні відблиски. Діставши вечерю і побіжно подякувавши за чергові знахідки, вона почала ділитись новинами та передавати привіти від малих, котрих брати з собою було недоречно. Ольга все уважно слухала, їла та чекала моменту, аби задати питання що її цікавило найбільше. Вчора розпитати не вийшло, але сьогодні вже вона все дізнається!

Мама, занадто оптимістично розповідаючи про дрібні домашні новини, підняла погляд на дочку і, зупинивши на півслові розповідь про нутрію, котра майже прогризла дірку у клітці, сумно зітхнула.

– Ну добре, питай вже…

– Ти й сама знаєш, що я хочу знати.

– Батько?

– Звичайно! Як ти могла мені не розповісти!

– Спочатку це було нікому не потрібно, а потім. Потім власне було не до того. Та й яка загалом різниця?

– В даному випадку – суттєва!

– В даному, як виявилось так. Та хто ж знав, що все так повернеться. Вася знав, що я вагітна, коли заміж кликав, а більше нікому я не казала. Ти ж знаєш людей в селі – десь щось бовкнеш і понеслись пересуди. Довіку шпинятимуть, – жінка скрушно зітхнула, підсуваючи дочці загорнуті у газету коржі та варені яйця.

–Розповідай вже! Я – сама увага, – Ольга зручніше вмостилась на краю цегляної кладки і дожовуючи коржа з котлетою, продемонструвала готовність чекати розповіді хоч до сьомих віників. Взагалі то вона була не сильно ображена на матір. Її, як виявилось не рідний, батько ніколи до дівчини не ставився погано. Та він їх покинув. Щоправда покинув не лише Ольгу, а ще й двійко власних дітей, та то вже дрібниці. З урахуванням наявного дива виходило, що «хвостаті корні» в неї справді були з боку справжнього батька, адже вся інша рідня жодними незвичними історіями не відзначалась. За розповідями мами та бабусі, помирали всі як один у власному ліжку, від різноманітного переліку хвороб, більшість з яких іменувалась просто – старість.

– Добре. Слухай, – почала мати. – Я познайомилась з твоїм батьком, коли вчилась у інституті. Високий, білявий гарний спортсмен просто не міг полишитись непоміченим, коли почав навколо мене кола нарізати. Був би він самозакоханим павичем, зловив би облизня як і інші, та він відрізнявся від усіх інших моїх залицяльників якимось внутрішнім благородством, добротою. Дуже любив тварин, бережливо ставився до рослин. І до мене… Дуже гарно залицявся. Квіти носив, вірші читав, записи такої музики приносив… Сусідки по кімнаті ладні були прикидатись килимком в кімнаті, коли він приходив, аби лишень поспілкуватись з красенем. А він тільки подивиться в очі, усміхнеться і мені одразу зрозуміло, хоч голяка вони навколо нього стрибатимуть – не помітить. – жінка задумливо посміхнулась спогадам, поправляючи пасмо волосся де зрідка зблискувала рання сивина.

– Дуже запам’ятався один дарунок, який він вручив мені напередодні зникнення. Я про нього ще вчора згадала, під час розповіді Наді. Я теж колись мала маленький сріблястий медальйон з трьома блакитними кристалами і блакитною серцевиною. В ньому наче море всередині ховалось, час від часу зблискуючи мерехтливим зображенням якоїсь зірки. Я так і не зрозуміла з чого він був зроблений. Наскільки я завжди була байдужа до прикрас, а ця запам’яталась…

– Такий самий? – Оля питально показала матері прикрасу, що висіла на її шиї.

– Схожий, проте там зірка була інша. В неї було більше променів і вона була наче сонечко. Жовтою. І кристалів наче менша кількість була, проте більші. А звідки ти цей взяла?

– Та я ж ще вчора з ним була!

– Знаєш мені вчора не до прикрас було, при наявності такої «звичайної» лускатої кінцівки, – відмахнулась від нагадування жінка. – То звідки він у тебе?

– Думаю це Алінин. Я його зранку знайшла тут на дні. Пам’ятаєш, той про який тітка Надія розповідала?

– А, так. Розповідала. Взагалі дивно, – мама задумливо вертіла в руках медальйон. – Він схожий. Дуже схожий, але не такий.

– А куди подівся татків? – спитала Оля матір. –Я не пам’ятаю нічого подібного серед твоїх прикрас.

– Не знаю. Зник. Ще давно. В ту ніч коли зник твій батько до нашої кімнати у гуртожитку хтось заліз і поцупив все цінне, що знайшов. Вкрали сережки однієї сусідки, годинника іншої і мій медальйон.

– Не густо у вас там було з прикрасами, – хмикнула дівчина.

– Було таке. Одна пара золотих сережок на всю кімнату і та була зазвичай у вухах. В ті часи у нас не лише прикраси, сосиски з каструлі на кухні могли поцупити.

– А означає в ту ніч?

– В ніч, коли твій батько так і не прийшов на призначене ним же побачення. Якесь особливе. Він так таємничо- красиво запрошував… Я чекала його ввечері, коли почався гамір за вікном, крики, потім бійка. Потім в сусідньому будинку спалахнула пожежа, ми вискочили подивитись, допомогти загасити. Чому почалась пожежа так до путя і не з’ясували. За бійку наряд міліції затримав кількох студентів, та то була наче не їх рук справа. А він… Він так і не прийшов. Спочатку я не надала значення, думала він теж десь допомагає, потім, коли він так і не з’явився – образилась, потім почала бентежитись і з’ясовувати куди він подівся, та всюди натикалась наче на глуху стіну. Друзі відмахувались, в університеті, після довгих вмовлять таки дали адресу прописки, та замість його будинку я знайшла там лишень згарище. Сусіди розказали що дім нещодавно згорів, та в ньому вже багато років ніхто не жив. Він зник, наче розчинився в повітрі, а через пару місяців я зрозуміла, що вагітна… А я ж красива була. Залицяльників мені завжди вистачало, а варто було зникнути твоєму батькові, так вони взагалі на радощах надмірно активізувались. І таких, котрі були згоді на все, аби лишень я дісталась їм, було достатньо. А ти… Тобі був потрібен батько.