Частина 4

Плаваючи навипередки зі зграєю маленьких рибок, Оля помітила вдалині на доволі пласкому дні якийсь виступ й відволіклась подивитись. Нерівне піщане дно в цьому місці було вкрито мушлями та водоростями і серед них, як справжня підводна скеля, білів великий камінь. Він був пласким як стіл, з великою кількістю виїмок по краям, біля яких діловито плавали морські жителі. Сам камінь виглядав так, наче якийсь велетень погриз його, переплутавши з яблуком, а з’ясувавши помилку, розсерджено пожбурив якнайдалі. Дівчина, повільно обпливши круг цього дому дрібних рибок, акуратно приземлилась зверху і зачаровано спостерігала як морські жителі займаються своїми повсякденними справами. Щоб влаштуватись зручніше, що було не дуже просто з огляду на зміну анатомії, дівчина обережно змітала пісок рукою, піднімаючи хмаринку золотавого піску. Раптом її рука намацала щось тверде і занадто рівне. Відволікшись, дівчина почала більш активно копатись у піску і скоро з’ясувала, що на вигляд плаский камінь теж нерівний, просто ретельно засипаний піском. Насправді у верхній частині брили теж багато пустот, в одній з яких ховалась невелика скринька. Знахідка була схоже вироблена з каменю, а може це просто дерево так змінилось за час перебування у воді, якогось сіруватого кольору і закрита на простеньку застібку. Застібка була колись металева, та на жаль зараз це був цілковитий шматок іржі. Ольга довго мучилась, перш ніж його відламала, просто в якийсь момент спересердя збивши шматком твердої породи, що віднайшовся неподалік. Трохи збила пальці при цьому, та то мало вплинуло на азарт юної шукачки скарбів.

У скриньці виявилось кілька золотих каблучок, ланцюжок та красивий червоний камінь розміром з абрикосову кістку. Ольга вирішила що це цілком може бути рубін чи гранат. Відтінок мінералу був багряно-полум’яний, а грані радували око золотавими зблисками. Роздивившись неочікуваний скарб, дівчина подумала, що для її сім’ї це буде чудовою матеріальною допомогою, тож вирішила віднести скриньку в покинутий будинок, сподіваючись її якось потім передати мамі. При згадці про маму, Ольга засмутилась, бо зрозуміла, що поки вона тут тішиться, ненька там мабуть місця собі не знаходить, з’ясовуючи куди поділась її дитина.

Дівчина, при ще наявній ейфорії від моря та набутого хвоста, раптом усвідомила, що потрапити додому тепер буде дуже непросто. Одна надія, що Аліна таки повернеться і пояснить їй хоч щось, а також допоможе побачитись з мамою. Як не дивно, але попри все, образи на подругу Ольга не відчувала, радше щиро дивувалась, як можна було добровільно віддати такий дар. Невже це все варте якогось там Роми? Та навіть десятка гарних хлопців не варте! Але було б непогано отримати хоч якісь пояснення. Як це пов’язано з сім’єю Аліни? Невже подруга завжди була русалкою? А де тоді ховала хвіст? Чому ніколи про це навіть не натякала? Що це був за обряд? І що за мова? Питання заполонили голову дівчини як снігова лавина, а от жодної прийнятної ідеї як отримати хоч якісь відповіді, не виникало.

З задумливого стану Ольгу вивело дивне явище. Вона саме пропливала над практично пустим дном, як раптом, здається нізвідки, перед нею встала срібна виблискуюча рухлива стіна. Це були маленькі дивовижні рибки схожі на сріблястого черв’ячка. Вони утворювали величезну зграю, що ховалась у піску і раптом вся одночасно піднялась в товщу води, миттєво заполонивши собою все навкруги, а через хвилину вони так само миттєво зникли – пірнувши у пісок.

Ольга так і зависла з відкритим ротом, роздивляючись пісок там, де щезли ці дивні і раніше невідомі їй мешканці моря. Нічогеньке таке маскування. Трохи прийшовши до тями, дівчина потихеньку спустилась донизу і хвостом змахнувши шар піску там, де сховалась незвична дрібнота, спробувавши когось відкопати. Мить - і срібляста стіна знову оточила її, а через долю секунди розсипалась як дрібний дощ і сховалась у пісок. Оце так диво! Оля ще якийсь час, як мала дитина, гралась зі своїм відкриттям, доки в неї нарешті не прокинулась совість і вона не згадала, що у цієї малечі мабуть є й інші справи, аніж веселити русалку.

Полишивши незвичних рибок та розмірковуючи над тим, скільки ще дивинок рідного моря вона не знає, не бачила, про які не читала і навіть не здогадувалась, дівчина пливла далі, вбираючи наче губка нові враження. Оговталась Оля лише тоді, коли опинилась практично під знайомими руїнами. Як же вона здивувалась, зрозумівши, що не думаючи сюди повернулась, наче на автоматі блукаючи знайомими з дитинства стежками. Перша думка була «ноги самі принесли», та згадавши про їх лускату заміну, вона лише посміхнулась. Проте факт полишався – Оля усвідомила, що напрочуд легко відчуває напрямок у морі. Без будь-яких явних орієнтирів розуміє де сьогодні була, де бачила білий камінь, де зустріла малих рибок, що закопуються в пісок. Наче у неї в свідомості з’явився якийсь компас з напрочуд точним орієнтуванням у просторі і відстані. Оце так…

Запливши у будівлю, Оля залізла на острівець, пару разів не дуже вдало впавши у воду, (все ж хвіст для лазіння явно не пристосований), і задумливо оглянула кімнату, розмірковуючи куди сховати скриню, як почула за спиною знайомий голос.

-- То ось як Аліна вирішила проблему…

Дівчина рвучко розвернулась не втрималась і… знову звалилась у воду. Обережно виринувши, вона з подивом помітила, що в дальньому кутку спокійно сидить з цигаркою в зубах мама Аліни. Габаритна жінка з каштановим як у подруги дитинства, проте брудним і коротко стриженим волоссям, темним від засмаги обличчям, в потертих штанях і сорочці. Вона влаштувалась на цегляному виступі, підмостивши під п’яту точку якусь одежину і задумливо так, з жалем, розглядала Ольгу

– А-а…ви тут звідки? – спантеличено спитала русалка.

– Звідки-звідки…, - жінка видихнула через ніздрі дим, – От виявила щасливу Аліну замість моря в парку з пройдисвітом Ромою і зрозуміла, що вона комусь таки вручила, так би мовити, свій дар. І щось у мене закрались сумніви, що при цьому моя дочка сподобилась повідомити як породу «кота в мішку» так і свій вчинок. Я права?