Частина 2

Час стрімко летів. Дівчата росли, їх інтереси та пріоритети змінювались. Якось непомітно Аліна почала віддалятись. Все рідше приходила вдень, все частіше звільнялась пізно ввечері, коли Оля вже не виходила гуляти. Аліна зацікавилась дискотеками, хлопцями, вечірніми гульками, Оля ж все ще залишалась у світі книг та домашніх справ, які були майже безкінечними. В сім’ї Олі мама виконувала роль папи, а старша дитина займалась меншими. Якось так.

Ні, Олю не зачиняли в чотирьох стінах під страхом смерті забороняючи гуляти. Мама її відпускала, та дочка, відвідавши пару разів вечірні «посиденьки» вирішила, що то їй нецікаво. Дівчина їх щиро не розуміла. Не розуміла спілкування, коли співбесідника не видно, коли вся краса природи прихована темрявою, а все спілкування з однолітками зводиться до нудних і найчастіше похабних тем. Дівчина для себе вирішила, що вона, мабуть, суто денний метелик, а не сіра нічна міль. Щоправда було ще таке цікаве місце як дискотека. Стільки розповідей про неї було, стільки уявлень як то там весело, яка музика… Та вибравшись одного разу з Аліною на дискотеку, Оля розчарувалась і заріклась туди ходити. Це ж були не веселощі, а відверта дурня! Оля в свої п’ятнадцять любила танцювати, за чим і йшла, та її компанія цим майже не займалась. Дівчата весь час бігали з дискозалу на вулицю і назад, крутились перед дзеркалом, вибігали смалити, на когось там дивитись, а під кінець вечора потягли Ольгу пити вино.

Вино Ользі не сподобалось, нормально потанцювати не вийшло, а всі багатозначні погляди дівчат на хлопців і регулярне дурнувате хихотіння відверто дратувало. Дівчина категорично не розуміла як можна було когось розрізнити у світлі самих цигарок, а тим паче пускати бісики! Кому? Незрозумілому силуету з пляшкою вина? Навіщо? Як зрозуміти що він за людина, якщо його навіть не роздивишся? Та у Аліни та її нових подруг таких питань не виникало, вони чудово орієнтувались і насолоджувались ситуацією. Закінчився вечір тим, що Оля, стомившись від такої кількості дурні, пішла додому. І нехай йти самій темними вулицями було лячно, та це на її думку було хоч якимось осмисленим дійством.

Наступного ранку у школі Оля з подивом слухала про те, як весело було Аліні та іншим. Якби дівчина не була там особисто, то можливо повірила б, та величезна невідповідність власних вражень та розповідей однолітків надовго відбили бажання приймати участь в вечірніх гульках. Або вона не така, або чогось не розуміє. А навіщо ламати себе, підлаштовуватись під усіх, якщо це не приносить, ані користі, ані задоволення? Єдине чому Оля трохи заздрила, так це поїздкам подруги до моря. Хлопці, з якими Аліна тепер все частіше проводила час, їздили на мотоциклах, і катали дівчат на пляж майже щодня. Ольга ж мала таку можливість добре якщо раз на тиждень. Для омріяної поїздки дівчині потрібно було впоратись з усіма завданнями вдома, лише тоді можна було відпроситись у матері і закинувши на багажника старого велосипеду сумку з водою та парою коржів, поїхати на узбережжя. Звичайно в комплекті зі свободою видавався ще мішок завдань як то: купити у рибалок свіжої риби, нарвати трави кроликам, привезти мушлі братику з сестричкою, завезти молоко на реалізацію і т.д.

Та такі щасливі подорожі були, і це вже було чудово. В такі ранки море звично зустрічало Олю рожевими світанковими хмаринками, пронизливими криками чайок, тихим шепотом хвиль та човном місцевого знайомого рибалки, що саме збирався у море.

-- Добридень, Олю, тобі кого сьогодні спіймати? – привітно посміхався у сиві пухнасті вуса чоловік.

-- Добрий ранок, Борис Михайлович. Нам бичків трохи і когось величенького, бажано без кісток – зазвичай відповідала Оля. Риба зовсім без кісток то звісно мрія, та середнього розміру пеленгас, що траплявся рибалкам, цілком підходив. Смачний і кісток мало.

Чоловік з серйозним виглядом кивав та відпливав, а дівчина лишилась на березі. В неї було достатньо часу до повернення рибалки і вона завжди спочатку ходила пляжем збирати мушлі, потім купалась.

На цьому березі поряд з невеличкими селом, котре майже не відвідували відпочиваючі, зранку завжди було тихо. Саме тому Ольга їздила саме сюди. Вона обожнювала вранішнє море і природу. Час коли сонце тільки-тільки виповзло з-за обрію і ще не вибілило небосхил, коли рослини тільки но позбулись роси, а пісок приємно прохолодний. В такі миті вода тепліша за пісок та повітря і в ній можна грітись.

Оля купалась, плавала далеко за рибальські тенета, поверталась і гуляла пляжем. Непомітно для себе вона проходила кілометри вздовж моря від околиці одного села до сусіднього. Безлюдні береги Азовського моря були для неї найчудовішим місцем на землі. Тихий пляж, десь там вдалечині рибацькі човни, маленькі креветки, що бігали по босим дівочим ногам, несміливі маленькі краби, жовтий пісок і руді глиняні кручі прикрашені жорсткими степовими травами, котрі не бояться ані спеки, ані солі. Маленькі равлики, що прикрашали траву як ялинкові прикраси, нахабні чайки, безкрайнє світанкове небо і звичайно - море... Завжди різне. То сліпуче блакитне, то грізно-сіре, то рівне наче дзеркало, то грайливе і прикрашене білими бурунами, то з височенними хижими хвилями, котрі горами несуться до берега, злизуючи пісок та вгризаючись у глину. Таке різне, таке сильне, таке неповторне. В ньому було стільки життя і байдужості, мудрості і пустотливості, стільки всього… Воно було найбільшим, наймудрішим, найтерпеливішим й найвірнішим другом для Олі.

Та час прогулянок закінчувався і дівчина незмінно поверталась додому до нескінченної роботи та у зв’язку з цим - вимушеній самотності. І нехай побути дома наодинці вона практично не могла, бо молодші брат і сестра були говірливі як всі діти, та це було не те спілкування, якого прагнула душа. Скоріше постійний фон, під який дівчина навчилась вчитись, читати, думати, мріяти, фантазувати.