Частина 1

1982р. Десь на території СРСР

Ніч позбавлену місячного сяйва, наповнювали голоси нічних птахів, шурхотом, дзижчання комарів. Дві темні чоловічі постаті з якоюсь важкою ношею вийшли з кущів, що оточували покинуту будівлю, прямуючи до автівки.

-- Йолоп нещасний! – розлючено бурмотів один, явно продовжуючи якусь розмову.

-- Я не думав, що він помре. Вони ж такі живучі… Минула потвора тиждень витримала в таких умовах, – виправдовувався другий

-- Можливо її перед цим не труїли хлором? Ідіот. І що ми тепер керівництву скажемо? Медальйон хоч знайшов?

-- Знайшов. Студентки якраз всі побігли на пожежу… Це ти добре влаштував. А навіщо нам ця дрібниця?

-- Гадки не маю. Керівництво на ній окремо наголошувало. Отже річ важлива. Клади в машину.

--Поклав… – один з чоловіків поклав сріблясту прикрасу на водійське сидіння, – А з цим що робитимемо?

-- Що-що. Веземо лікарю. Який-ніякий, а матеріал. Хоч щось…

-- А раптом його шукатимуть?

-- Хто? Друзів його вже відпрацювали, дівчина – у неї таких як він вагон з причепом. Краля й не помітить. Там кавалери під вікнами за день по три рази змінюються, одним більше, одним менше.

-- Жінки – зло, – з багатозначним виглядом сказав співбесідник, влаштовуючи важкий мішок в багажнику УАЗа, – а взагалі дивно, що він тут шукав? Лікар, впевнений, що він один з цих?

-- Впевнений…Був. А от дякуючи тобі, ми вже ніколи не дізнаємось, що він робив в нашій країні.

-- Я ж не спеціально.

-- Отак в рапорті і напишеш.

--Дідько! Стій!

--Що там?

--Та звір якийсь медальйон поцупив!

--Так лови!

Два чоловіки кинулись з ліхтарями за дрібною тваринкою у темний ліс, що починався одразу край дороги.

Приблизно через годину чоловіки повернулись з лісу злі як собаки, вітіювато лаючись та проклинаючи як дурість одного з них так і «ідіотських звірів». Гучно грюкнувши дверцятами, автомобіль не вмикаючи фар від’їхав від покинутого будинку у глухому передмісті й рушив розбитим шляхом, полишивши після себе лише тишу весняної ночі.

У густій траві на іншому боці дороги сидів, тримаючи в лапках сріблястий медальйон на шкіряному паску, невеличкий тхір. Проводивши блискучими оченятами машину, він фиркнув та побіг до лісу.

§§§

Чоловік похилого віку заварював трав’яний чай, сидячи за дерев’яним столом. Кремезна статура, сиві вуса, борода, добрі карі очі на посіченому зморшками обличчі. Він задумливо палив цигарку вдивляючись у нічний ліс за прочиненим вікном. Десь далеко ухнула сова, коли на підвіконня діловито скочив тхір з медальйоном у зубах.

--Привіт, Хвіст. Що ти цього разу мені приніс? – людина не здивувалась, а спокійно простягла руку до звірятка, погладжуючи гостя та забираючи незнайому річ. Обтерши отримане об темні штани, чоловік уважно роздивився здобуток при світлі гасниці. Це був круглий сріблястий медальйон з зірочкою в центрі, трьома невеличкими камінцями по краю та якимось силуетом на синьому фоні.

--Хм, звідки ж ти це потяг, ворюжка ти дрібний? От що мені з тобою робити? Скільки не свари, а ти знову за старе. Мабуть до біса переконливо тебе вчили цигани…- скрушно похитав головою господар звіра, крутячі прикрасу у руках, – гарна ж річ, схоже старовинна. І де шукати її власника? А, Хвіст? Де власник? – звірятко метушливо заплигнуло на стару шафу та сховалось за великим коробом.

--Та не бійся. Я ж не тебе сварю. Розумію – дресирували тебе так. От же ж крадійське плем’я… Вивчити вивчили, а захворів – так і кинули без жалю на дорозі. Та досить вже… Вилазь. Віддам твою знахідку онучці коли приїде, може сподобається, – з цими словами господар будинку повісив принесену прикрасу на забитий в стіну гвіздок та пішов до старенького ліжка у кутку.

Шість років потому

Маленька дівчинка зі світлим коротко стриженим волоссям, великими сірими очима в квітчастій ситцевій сукеночці та сандалях стояла з задумливим виглядом на залитій сонцем сільській вулиці. П’ятирічна Оля роздумувала куди йти.

Вздовж асфальтованої дороги розташовувались два ряди однакових новеньких будинків на два господаря, попід якими було висаджено ряди тоненьких, схожих на лозини майбутніх лип. Все виглядало великим і просторим. Пряма як стріла вулиця починалась десь дуже далеко, а закінчувалась зовсім поряд, упираючись в поле з квітучою люцерною. Край села. Далі були лише поля, ставок а десь в далечині майоріли дерева.

Оля не так давно переїхала з батьками в це село. Після невеличкого затишного зеленого лісництва, в якому вони жили раніше, спекотний степ здавався дитині навдивовижу пустим, а село нудним набором будинків та доріг. Вона не розуміла, як тут можна грати в хованки, як переживати спеку і як звикнути до неприємного смаку місцевої води. Дівчинка дуже сумувала за своїми друзями, за улюбленим лісом, та дорослі її думку до уваги не брали. На всі скарги мама тільки посміхалась і казала: «звикнеш». Щоправда пізніше додала, що кожна місцевість гарна по-своєму, потрібно лише навчитись бачити красу. І Оля чесно намагалась, хоча за минулий місяць в неї то поки що не дуже виходило.

Вона познайомилась з новими дітьми і в свої п’ять років безтурботно проводила більшу частину часу на вулиці, де вражаюча різниця між рівною випаленою спекою та густим лісом була надто помітна. Дивлячись на поля та лісосмуги дівчинка щиро не розуміла як все може бути таким одноманітним, просторим і пустим. Щоправда, як виявилось бігати з іншими дітьми у безкрайньому зеленому полі, падаючи у духмяну траву, теж чудово. А ще тут літали великі яскраві метелики, десь дуже високо співали майже невидимі пташки і набагато частіше аніж в лісництві можна було побачити зайців, бо і вуханям ховатись в полях було складно.