Частина 21

Перше, що відчула Оля, коли виринула з темряви – присутність Правителя. Важку, як залізобетонна плита, та осудливу. Одразу виникло бажання зникнути, втекти, а краще померти. Та звичайно то їй ніхто не дозволив. Правитель, миттєво відчув, що його «жертва вже на місці». Прикинутись мертвою не було жодних шансів, тож Оля повільно розплющила повіки, сподіваючись, що весь жах її спогадів, то лише страшний сон, а якщо ні, то над нею зглянуться і вб’ють швидко та якісно.

–Ти нарешті отямилась…. Це добре.

–От зовсім не впевнена…– пробурмотіла дівчина, роздивляючись зелені візерункові стіни кімнати в якій опинилась, та дивне сріблясте павутиння, котре обплутувало Ольгу з голови до кінчика хвоста.

–Дарма. Ти жива, і це чудово. Проте, Арджуна, не варто вирішувати такі проблеми самій, – мовив Правитель, уважно дивлячись на дівчину. В серйозних пронизливих очах плескались шалена втома і туга.

–Я… – спробувала ухилитись Оля від погляду, що наче пришпилив її до ліжка, та їй ввічливо розгорнули спогад про врятованих дельфінів, кита. Перелякане дельфінятко, поранений кашалот.

–Я розумію, ти намагалась захистити жителів моря.

–Вони гинули, просили про допомогу, здатні були пожертвувати собою заради мене… Я мала допомогти.

–Можливо. Проте ми не втручаємось так відверто у діяльність людей, не афішуємо наші можливості. Доля життя – терпіння, бо ворогів завжди більше, аніж друзів. Ти думаєш азраі не мали змоги потопити судна китобоїв, риболовецькі шхуни чи танкери з нафтою?

–Але це неправильно! Як можна дивитись спокійно на стільки вбивств, смертей? Я не кажу топити людей, але ж якось зупинити!

– Це не має сенсу. Плисти проти течії еволюції, то занадто дорого і зовсім неефективно. Ми могли врятувати тисячі китів, проте одночасно розв’язати війну, що призвела б до повного знищення азраі. Та й кити не просили допомоги. Як і дельфіни, яких ти кинулась рятувати.

–Але вони могли загинути через мене! Вони пливли рятувати мене! Як я могла їх покинути? Я мала змогу їх врятувати, і повинна була спокійно дивитись на вбивство?

–Дельфіни  визначились з пріоритетами, і поставили твоє життя на перше місце. Вони теж розуміли необхідність врятувати Арджуну. Та й мій син зобов’язаний був тебе зберегти.

–Ніхто нічого мені не винен! Це моє життя і я розпоряджатимусь ним, як вважатиму за потрібне! Я мала врятувати своїх друзів! – з викликом подивилась дівчина в очі Правителю. – І я зробила все, що могла…

–Так. Дякуючи твоєму втручанню дійсно врятовано багато життів, серед людей посіяно сумніви щодо доцільності подальшої розробки інфразвукової зброї. Повторні жертви серед військових поставили під питання всю програму, а її головний автор, ледь прийшовши до тями, втік з лікарні й власноруч знищив усі записи щодо цієї розробки. Він торочить всім про щире каяття та необхідність вимолити прощення у богині морів за нанесену образу. Ти дійсно врятувала багатьох. Та яка ціна?

–Мурад…– перелякано сахнулась Ольга і обвела поглядом приміщення, сподіваючись його побачити. Чоловіка поряд не було. Ні Мурада, ні Тамаза. Невже…. Жах втрати шмагонув свідомість та серце, наче розколюючи душу прірвою. Сріблясті нитки, що торкались тіла дівчини, почали стрімко жовтіти і наче всихати одна за одною.

–Ні – ти, – відповів Правитель. І дівчина спантеличено зрозуміла, що він дійсно переймався в першу чергу тим, що вона сама постраждала, аніж тим, що постраждав його власний син. Чи помер? Чому право принца покласти життя заради Арджуни, Правитель вважав цілком нормальним?! Цінність Арджуни, продовження роду, обов’язки. Знову все теж… Оля підняла погляд на цю дивну особистість, яка схоже мала камінь замість серця, та Правитель із сумом продовжив.

–Ти і твоя дитина.

–Дитина?

–Так. Твій організм дивовижний, проте й він, аби вижити за таких умов, використав всі наявні резерви…–  з сумом подивився на неї чоловік, і Ольга відчула себе так, наче її з усієї сили вдарили об бетонну стіну. Її дитина… Дитина Мурада… Боже…

–А Мурад і Тамаз… живі? – спитала дівчина єдине, що ще мало значення.

–Так. Дякуючи тобі, вони обидва живі, – мовив чоловік і Ольга змогла хоч трохи видихнути, зрозумівши, що весь цей час її душу стискав крижаними пальцями жах. Жах почути, що смерть таки наздогнала своїх жертв. Дівчина не помітила, як під час їх розмови тоненькі ниточки, що її оплітали, жовтіли, потім почали стрімко чорніти, та варто було дівчині дізнатись про порятунок дорогих осіб, як  все зупинилось.

–Тоді будуть вам ваші спадкоємці. Принаймі я зроблю все, що для цього потрібно, – втомлено відкинулась на подушку Арджуна, дякуючи всім богам, що він живий. Нехай ненавидить її, зневажає, вважає останньою дурепою, проте він живий, і це головне. Втрату дитини Мурад їй ніколи не пробачить, та то вже її особистий хрест. Вона таки дійсно дурне дівчисько. І одружуватись з таким нещастям, заради бажаних нащадків, принцу зовсім не обов’язково. Нехай живе як йому подобається і з ким подобається.

–Ти впевнена, що мій син настільки не бажає одружуватись? – подився на неї Правитись якимось незрозумілим поглядом.

–Він керується лише обов’язком. Та й чим ще можна керуватись пов’язуючи життя з таким недолугим створінням, як я? Дурна самовпевнена аномалія… Він не має псувати собі життя зі мною. Принаймі я цього не хочу. Якщо ваше суспільство вважає, що Арджуна зобов’язана народити дитину від принца – нехай так і буде. Заборгувала… Але заміж за нього не піду!