Частина 19

Ольга бовталась на хвилях, чуючи як поступово починають перемовлятись між собою морські жителі. Їм було боляче, вони скаржились, страждали від отриманого удару, та вони були живі. Поки що живі… Дівчина з тугою розуміла, що багатьом потрібна допомога, а другий такий удар вже пережили б далеко не всі. Що ж ви творите, люди?

Хлопець на її руках нарешті тяжко зітхнув, рожеві, прикрашені рудими пухнастими віями, повіки тріпнулись і невпевнено відкрились. Він нерозуміюче дивився на небо, на океан, що плескотів біля обличчя, потім на руку Олі, що підтримувала його над водою, перевів погляд на човен. Азраі намагалась триматись за спиною нещасного і відпустила його за першої ж можливості. Невдало. Ледь Оля прибрала руки, як моряк пішов каменем на дно. Він що, в трусах сховав якір кілограмів на сто!? Прийшлось діставати. Тепер бухикаюча людина перелякано-вражено дивилась на русалку і намагалася щось сказати. Говорив він схоже англійською, от тільки її Оля у школі не вчила, а загальний стан зараз був досить кепський, аби намагатись, як колись Марту, «зчитувати» чоловіка. Та й бажання особливого не було. Звичайно Мурад, Тамаз чи Івран його б легко зрозуміли, бо ті красені знали кілька десятків мов, якщо не сотню, але вона їх талантами та знаннями не володіла.

Дівчина мовчки повернула переляканого недопотопельника і вказала рукою на корабель. Він, наче, допетрав що має робити, аби не піти на корм рибам, і незграбно погріб. Ти диви – воно таки плаває! Спочатку русалка його ще трохи притримувала, та коли з крейсеру почулись голоси, швидко пірнула на глибину. Цікавість до неї військових, судячи зі стягу американських, точно не потрібна. В США, якщо спиратись на побачені фільми, наука та військові набагато більш допитливі, аніж в Україні, а увага подібних служб навряд чи завершується добром для об’єктів вивчення. 

Скоро до човна прилетіло кілька гвинтокрилів. Схоже більшість екіпажу прийшла до тями, бо палубою  почали активно снувати люди. Врятований хлопець таки піднявся на судно і, старанно витягуючись перед чоловіком у формі (в одних трусах такі дії виглядали досить кумедно), щось розповідав, вказуючи на море. Оля дуже сподівалась, що не про неї, а якщо й згадає незвичну рятівницю, то йому не повірять.

Коли корабель відплив, азраі нарешті могла відволіктись він спостереження за небезпечним об’єктом і зайнятись власним станом та подивитись, що там з іншими морськими жителями. Як не дивно, сама вона вже почувалась майже нормально, мабуть міліди постарались. Судини вже не прикрашали шкіру страшненьким візерунком та й хвіст наче не кровив. Вже непогано. Принаймі акули, котрі можуть відчути кров на відстані у кілька кілометрів, не припливуть з’ясовувати, що тут за халявний обід намалювався.

В першу чергу азраі попливла до кита, котрий був найближче. Дельфіни схоже втрапили під удар менше, бо вже встигли отямитись та накивати хвостами з небезпечної зони. Морський гігант дрейфував. Його тихий стогін нагадував скаргу ображеного дідуся. Розміри морської істоти були менші, аніж у зустрінутого якось дівчиною синього кита. Може метрів двадцять в довжину. Судячи з характерної прямокутної голови – це був кашалот.

Оля відчувала, що йому боляче і, обпливши, спробувала зрозуміти, чи може чимось допомогти. Явних ран не було видно, проте він був дезорієнтованим, не відчував напрямку, адже плив просто на сушу. Оля спробувала звернутись до нього мовою дельфінів – кит на мить завмер і, зробивши плавний віраж, почав з подивом розглядати маленьку азраі. Тихо, намагаючись не спричинити додаткового болю, Оля старалась передати бідолазі швиденько сформовану карту відомої їй частини океану, використовуючи такий собі мікс мислеспілкування, передачі емоцій та мови дельфінів. Страшний суржик, що не міг собі і у страшному сні уявити жоден лінгвіст.

Кит був здивований, проте більше все ж засмучений і нажаханий. Він знав, що постраждав через людей, яких давно побоювався, адже вони його з самого дитинства неодноразово намагались вбити. Та цього разу він не розумів, як саме його дістали. Свідомість Олі, що була максимально відкрита, аби поділитись наявною імітацією навігаційних даних, раптом просто затопили чужі спогади…

Маленькі кашалоти раділи життю на просторах океану. Доки матері пірнали за кальмарами, дітлахи грали, курсуючи від однієї няньки до іншої. Ось пірнула мама кита, чиї спогади бачила Оля, і він, весело тріпаючи хвостом, в компанії двох таких же малят, змістився до  іншої дорослої пані. А потім на обрії з’явився човен. Великий, з білими вітрилами, він спочатку стрімко наближався, а потім зупинився. Дитинчата з цікавістю спостерігали, як від більшого корабля відпливло три менших, вже без вітрил, в яких сиділи дивні маленькі істоти… Маленьким китам вони здались кумедними, незграбними і зовсім безпечними. Вони сприймали людей, як молодших братів. Та брати виявились підступними…

Коли мати кита виринула, їй у спину вп’явся гарпун, і вона, страждаючи від болю, кинулась геть, намагаючись позбутись пазура і відвести хижаків, що слідували за нею, від дитинча. Та її вистачило ненадовго. Стомлену самицю кашалота нагнали, почали протикати списом, видираючи шматки м’яса та зафарбовуючи море кривавими хмарами. Її били, доки великий фонтан крові не прорвався вгору, а вона, деякий час метаючись у воді,  нарешті не завмерла, захлинувшись власною кров’ю. Потім тіло потягли до великого човна і закріпили біля борту. Моряки почали рубати труп, знімаючи зі здобичі шкіру з шаром жиру, наче шкірку з гігантського апельсину.

Оля здригнулась від тієї картини, та кит бажав, аби вона додивилась, і дівчина покірно зупинила свої  спроби блокувати потік образів, що наповнювали душу невимовним жахом та розпачем.