Частина 13

Тараза неспішно заплила у просторий хол палацу задовго до початку заходу. Прийом у Правителя був завжди багатолюдним, гарним, урочистим, а вже на честь можливої майбутньої дружини принца, влаштований взагалі вражаюче.

Гості поступово збирались, випромінюючи очікування свята та радісної звістки. Обговорювали останні досягнення Маві ісід. Хвалили мудрість та розум керівництва, і це було не притаманне людям підлабузництво підданих. Родину Правителя дійсно поважали не лише через традиції, статус, а й за особисті якості самого Правителя. Він, вимушено отримавши цю посаду, мудро керував країною не одну сотню років, і досі не мав ані ворогів, ані супротивників. Маві ісід був спокійним та стабільним, щоправда це було обумовлено не в останню чергу середнім віком азраі, які в більшості своїй встигли «перебіситись» на суші, прийнявши участь у людських конфліктах, котрі постійно десь за щось воювали. Саме на людських країнах молодь азраі перевіряла свої теорії керування державою, бо швидка зміна поколінь у людей та постійне бажання щось зруйнувати, змінити, дозволяли наглядно спостерігати результати такого управління. Знайти на суші місце де жителі, незадоволені режимом, умовами життя, недостатньою кількістю пільг чи банальним бажанням наживи, з радістю згодні затопити кров’ю шматок суші, було напрочуд легко. Та пройшовши горнило будь-якої, а то й не однієї, людської війни, молоді азраі отримували досвід, який утримував їх від втілення подібного жаху вдома. Якщо виживали. Жорстокий, проте ефективний відбір. Такими «канікулами» чудово задовольняли природнє прагнення юності до пригод, ризику та лікували невміння цінувати життя, а також бажання перебудувати все за принципом «аби було лише не так, як вдома».

Ознайомившись з іншими традиціями та реаліями, азраі без шкоди для Маві ісід «доростали» до вміння не сприймати як даність наявні блага і оцінювання краси батьківщини та її переваг. Після повернення з хаосу, вихору війн та конфліктів, молодь зовсім по іншому сприймала існуючу сторіччями стабільність вдома. Починали щиро поважати порядок, відшліфовані сторіччями правила, рівність всіх перед законом, рівновагу цивілізованого, визначеного в своїх цінностях суспільства, досвід старших. Витративши відважені їм природою кип’ячі емоції на становлення себе в людському суспільстві, азраі полишали кардинально-революційні настрої на поверхні. На батьківщині могли проявитись лише дрібні суперечності чи вчинки, котрі загалом не конфліктували з наявною системою морської країни. Як наприклад вчинки того ж Тамаза: відправитись у експедицію без мілід, провести на собі експеримент, проте не більше. Якщо свідомо наражати на небезпеку власне життя азраі мав моральне право, то про чуже мови йти не могло. Та ось з’явилась Арджуна. Та, заради якої приносили і можуть ще принести не одну жертву.

Така юна, така активна, така … людина. Таразу вона лякала. Ця маленька дівчинка вносила занадто багато емоцій у їх світ, побудований більше на здоровому глузді, аніж хаотичних душевних метаннях. Вона зрушувала з місця те, що сторіччями було непохитним. Навіть при відсутності злих намірів вона могла нашкодити країні в цілому і її брату особисто. Занадто юна, категорична, і має занадто багато можливостей. Її варто було залишити на поверхні для проходження життєвого шляху людини, отримання досвіду. В першу чергу досвіду втрат. Тараза по собі знала, як то впливає на світосприйняття, змушує в подальшому двічі думати, аніж щось зробити, чи навпаки, не роздумуючи кидатись на допомогу, не зважаючи на якісь дрібні образи чи суперечності. Та Арджуна цього не знає, не відчула, не пройшла, вона не мала чіткого розташування пріоритетів сформованого історією втрат. Юна красуня, як метелик, що живе одним днем, несвідомо ламала існуючу систему, руйнувала купу правил, змінювала азраі, що її оточували. Настільки емоційне та сильне створіння небезпечно було пускати в їх країну, проте, з того моменту, як вона самотужки знайшла Маві ісід, з моменту з’ясування статусу Арджуни, вони всі не мали вибору. І тепер її не відпустять. Ніхто не наважиться так ризикнути – ані Правитель, ані її рід, ані власне більшість з морського народу. Арджуна – це символ. Символ переплетіння минулого і майбутнього, символ життя. Її занадто довго чекали. Та й занадто великі інвестиції вже отримало давнє пророцтво, в яке так вперто не вірить Тамаз. А смерть попередньої легковажної маан, котра загнула на руках представника слабкого роду, лише підтвердила достовірність розрахунків зниклої Арджуманад. От тільки в тих розрахунках занадто багато незрозумілих перемінних, значення яких Правителька не повідомила і які, наскільки відомо Таразі, досі не розшифрували.

І ще, схоже, ніхто досі не наважився розповісти пару старих історій дівчинці, на яку покладають стільки надій. А варто було б. Як і спитати, що вона сама хоче. Чи бажає полишитись у морі, маючи на землі сім’ю, більш зрозумілу, більш рідну? Може юна панянка бажає повернутись до них? Що вона робитиме, коли зрозуміє, що це для неї неможливо? Прокляне Тамаза? Зрадить азраі? Знищить Харідвар? Хоча як вона може здійснити останнє, поки що геть не зрозуміло. В пророцтві Арджуманад мовиться про те, що дівчина буде сама зброєю, проте поки що жодних згадок про це Тараза не знайшла. Хіба що закриті данні наштовхують на думки.

Смуглява азраі роздумувала і, уважно всіх роздивляючись, пливла палацом. Витончене товариство, музика, ніжні кольори інтер’єру, все в кращих традиціях. Запрошених багато – ще б пак, такий привід. Чи то свято, чи жертовний ритуал. Лишень би вчасно зрозуміти, хто саме буже жертвою…

Тараза ввічливо всіх вітала, легко пересуваючись барвистим натовпом. Брата вона вмовила прибути трохи пізніше, а сама поки що сподівалась подивитись на юну легенду ближче, відчути її настрій, зрозуміти її наміри. Є невелика надія, що дівчина таки цілком щаслива і не тримає на Тамаза зла, а всі побоювання Тарази ґрунтуються у власних страхах і не варті й жмені донного осаду. Проте чи виправдається та примарна надія…