Частина 11

Танзую Щіджиє чекав Ольгу, поставивши перед собою на стіл світло-зелену нефритову статуетку незвичного вітрильника.

– Як і обіцяв, приніс тобі річ з мого минулого, – мовив він, привітно кивнувши учениці. – Це китайська джонка часів мого дитинства. Шматок імперії Хань, виготовлений за людським літочисленням  у 215 році до н.е..

– О, то Ви з Китаю! А я все сушила голову, риси якої нації людей ви принесли в море, – усміхнулась учениця, всідаючись та уважно роздивлятись дивинку.

–Точніше, із земель, на яких пізніше з’явився Китай. У часи моєї юності, там були окремі царства, що не мали спільної назви, – кивнув вчитель.

– А яким було ваше дитинство?

– Пов'язаним з морем. Мій життєвий шлях визначив батько, що нагородив сина ім’ям з пророчим значенням «той, що вивчив світ», а потім віддав навчатись морської справи. Я з дитинства обожнював море і все пов’язане з ним, вже тоді відчувався вплив генів азраі. Але особливо мене захоплювали такі  джонки. 

– Незвична. Я таких в морях не бачила, – Оля з цікавістю роздивлялась статуетку.

– Ти просто не в тому морі плавала. Біля Європи таких човнів майже не було. Це судно вигадали на моїй батьківщині дуже давно. Воно – найгарніший спогад моєї юності. Величний корабель, що може віднести на край світу, познайомити з невідомими землями, – мрійливо посміхнувся Танзую.

–А чому вітрила такі смугасті? Наче під лінійочку розкреслені? Це такий орнамент був на тканині? – спитала Оля.

–Ні. Колір тут ні до чого. Наші вітрила відрізнялись від звичних тобі європейських. То був не суцільний шмат тканими, а чотирикутник з бамбукових рей та циновок. Вони згортались  як жалюзі.

–А як зручніше? Які човни кращі?

–Не можна так ставити питання. У людей напрочуд різні культури, звичаї та цілі, що породило купу варіантів будівництва, кожне з яких мало, як певні вади, так і переваги. Ось така велика військова джонка була обрана нашим імператором для вивчення нових земель. На такому кораблі я вперше плив до Індії, де мене і принесли в жертву морському богу.

–Як так? – миттєво відволіклась від статуетки дівчина, перевівши здивований погляд на вчителя.

–Ми втрапили в шторм, мене поранило. Доки я лежав непритомний, навколо моїх ніг почав з’являтись, наче сплетений з морського туману, силует риб’ячого хвоста – прокидались гени азраі. Та команда звичайно  того не знала. Люди перелякались, і вирішили, що то мене відмітив морський бог, як бажаний відкуп за право відвідати заборонені води. Не довго думаючи, за наказом капітана, мене загорнули у шовк і з почестями викинули за борт.

–Жах…

–Зовсім ні. Мене не вбили, а викинули живим, таким чином надали можливість змінити іпостась. В ті далекі часи ще не було сучасних нейростимуляторів, тож виживали лише ті, хто зміг самотужки активувати всі власні резерви. І мені надали чудову можливість, – широко усміхнувся вчитель. – Це найкраще, що могли зробити для дитини азраі люди тих часів.

–Досить незвичний вигляд доброї справи, – спантеличено мовила Ольга.

– Не завжди добрі справи такими виглядають на перший погляд. Це одна з найбільших загадок життя. Саме тому я так полюбляю історію, адже вона показує наскільки може змінитись оцінка одного якогось вчинку, зі збільшенням поля огляду.

–Роль однієї білої цятки на великому полотні?

–Так. Одна й та сама нитка на гобелені життя може бути як крилом янгола, так і оком диявола, і лише відстань від візерунку дозволить це розгледіти, – порадів розумінню учениці Танзую, і знову перевів погляд на джонку, – Бачиш, тут п’ять щогл? Це був максимум який могли робити в мої часи, проте навіть судно на три щогли вражало рідких гостей з Дацинью.

–Дацинью? А це що за країна? – округлила очі дівчина, бо наче розповідь йде про земну історію, а назва геть невідома.

–Рим, Візантія. Цивілізація, що в ті часи панувала на іншому кінці планети. Ми їх тоді так називали. А вони нас іменували – Шовкова країна.

–А-а-а… Зрозуміло. В мене Китай теж асоціює з шовком в першу чергу, – кивнула Ольга, уважно роздивляючись давню статуетку. Для часів, про які казав Танзую, судно виглядало дуже круто. Дівчина чомусь думала, що подібних красенів будували набагато пізніше.

–Шовк, то дійсно неймовірна вигадка людей. Азраі були вражені і взяли її за основу деяких власних технологій.

–О, нарешті визнання досягнень людства!

– Звичайно ми визнаємо досягнення людства. Було б нерозумно відкидати величезну кількість корисних відкриттів, зроблених людьми. Проблема людства не у відсутності геніїв, а у невмінні оцінювати та зберігати знання, вміння. Вони воюють за землі, ресурси, секрети, не рідко втрачаючи у процесі боротьби набагато більше.

–Та з шовком було наче не так…

–Саме так. Спочатку дивовижну тканину не випускали далі імператорського палацу, пізніше – за межі країни. Були випадки, коли війська нападників тікали, лякаючись одного “божественного сяяння” китайських шовкових стягів. З часом черговий імператор оцінив переваги торгівлі шовком, і тканину почали використовувати як засіб платежу, відкупу. Шовк дістався інших країн: Японії, Індії, Візантії, Риму, Греції і швидко набув шаленої популярності. З тих пір почалась гонитва за секретом його виготовлення. За нього воювали тисячоріччями, проте китайці проявили незвичну стійкість, як у збереженні знань так і у їх охороні. Шовк почали використовувати ще в культурі Яншао, котра існувала на території сучасного Китаю, в долині річки Хуанхе в IV тисячоліття до н.е., а візантійці отримали перших шовкопрядів, після карколомних інтриг та шалених затрат, лише в 522 р. н.е.