Частина 9

–Добрий вечір, закоханим, –  пролунав веселий голос Мурада над столиком Хелен та Анре. Білявка, здивовано підняла голову від меню. Не сказати, щоб поява в цьому затишному ресторані несподіваного візитера дуже засмутила молоду жінку, та схоже їх безтурботна романтична подорож благополучно завершились, бо Андре усміхнувся, проте одночасно й зосередився, як перед важливими і важкими переговорами. Наче очікуючи якоїсь неприємності. Цікаво якої? І як цей загадковий араб їх знайшов? Адже навіть батьки Хелен до путя не знали де носить їх, нарешті закохану, дочку. Щоправда вони не дуже й наполягали, радіючи з самого факту заручин та обраного претендента. Батько щиро порадів за дитину, а мати навіть не приховувала здивування, від такого вдалого «трофею».

Після подорожі Атлантичним океаном, Андре і Хелен повернулись до Європи. Проте, ступивши на рідні землі, чоловік не «згорнув» романтичні плани, а навпаки ініціював візит до батьків Хелен і шокував заявою, що їх скоро буде запрошено на весілля. Полишивши майбутніх родичів звикати до цієї думки, він  «вкрав» Хелен у всього світу, пообіцявши незабутню екскурсійну програму, аби визначитись із місцем проведення урочистого заходу. Сама ідея пишного весілля Хелен не дуже зацікавила, а от екскурсія в такій гарній компанії, то була дійсно непереборна спокуса. Але останні дні в них з Андре були лише безтурботні прогулянки, насичені веселими та історичними розповідями, без жодних ділових переговорів. А в Монте Карло вони взагалі ледь чи не випадково зайшли на яхті. То як же їх знайшов цей красень? 

–Мурад? Звідки ти тут? Я думав ти давно… дома, –  схоже щиро здивувався й Андре.  

–Справи, справи. Вони майже нескінченні, –  широко усміхнувся гість, впевнено присідаючи за столик. –Ці кляті німецькі юристи своєю педантичність ледь з розуму не звели, доки оформили угоду щодо управління майном.

–Так, гер Вернер може, –  хмикнув з розумінням Андре.

–Де ти його такого знайшов? Передаю у користування стайню з відбірними арабськими скакунами, а воно мені три години торочить про пункти договору, щодо умов повернення, та переймається формальними штрафними санкціями!

–Це ти знаєш, що вони формальні, а він юрист –  йому дружні стосунки не аргумент.

–Угу. Я йому про коней, а він мені про гроші, – закотив очі гість.

–Міг доручити то все своєму юристові.

–Та був він там. Але це ж мої коні! Мій Метеор, Сахалін, Північне сяйво, Зоря пустелі! Я мав особисто все проконтролювати, – обурено мотнув головою гість.

–Знав би батько як ти опікуєшся справами, в житті б не назвав тебе безвідповідальним хлопчиськом.

–Та, що йому всі мої справи? Ти ж знаєш: «Допоки не знайшов дружину – чоловіком не став», – явно процитував чиїсь слова Мурад.

–Знайома фраза… То з чим завітав?

–Як це з чим? Щоб я зник і не попрощався?

–Щоб ти і заїхав попрощатись? Зі мною? – Андре піднявши брову, критично оглянув  візитера. –  Мабуть просто поблизу десь мешкає одна з твоїх красунь.

–Не без цього, –  навіть не став відпиратись гість. – Хелен, вибачте за вторгнення, чесне слово, я не надовго. А тобі, Андре, до речі, передавав привіт Бомані.

–Лишень привіт? – із сумнівом у голосі спитав чоловік.

–Не зовсім, – Мурад дістав із кишені медальйон дуже схожий на той, котрий Хелен бачила поломаним колись уночі, – ще ось це і обіцянку «зняти шкуру з тебе особисто, якщо ти й цей примудришся вбити».

–А, ну слава Тритону, а то я вже перелякався. Бомані, котрий передає ввічливе вітання та подарунки, це навіть дивніше, аніж ти з візитом ввічливості. Давно хотів його побачити… Куди б цю кляту штукенцію покласти, заради такого гостя? – Андре з таким бешкетним виразом обличчя крутив отриману прикрасу, наче був хлопчиськом, котрий отримав рогатку і має перед собою купу чудових мішеней.

–Тобі видніше,  це ж на твоєму рахунку три  поламаних прилади, що вважаються майже вічними, – щиро розсміявся Мурад.

–Хто в чому профі. Я ж не рахую кількість розбитих тобою дівочих сердець, що переважать усі мої прилади разів у десять, якщо не більше.

–Андре, от що про мене подумає Хелен? Як я її тепер спокушатиму? – зобразив майже щире страждання гість.

–Ви ж наче приїхали до якоїсь красуні? Нащо вам ще одна? – розсміялась Хелен. –  Чи вона дуже вільних поглядів і що таке ревнощі не чула?

–А, точно. Добре, Андре, спокушатиму твою пані пізніше, – чарівно посміхнувся Мурад спохмурнілому другу.

–Моя дівчина до твоїх трофеїв добровільно не запишеться. Я її питав. А вкрасти її – тільки через мій труп! – чоловік продемонстрував таку страхітливу фізіономію, що майже вразив Хелен, та явно не їх гостя.

–Ну якщо питав… Який ти підготовлений цього разу. Ех, такий діамант вислизає з рук.

–Мурад…

–Та жартую я, жартую. Не тріпайся. Маю право. Наостанок. Я сьогодні відправляюсь додому.

–Щасти. Тобі човна підігнати, чи сам впораєшся? – з явним задоволенням мовив Андре.

–І тобі не хворіти. Якось вже сам. Бо знаю я тебе, відшукаєш таке корито, що потім всі дивуватимуться, як це я взагалі вижив, –  хмикнув Мурад, піднімаючись. – Бувай, друже. Ще якось побачимось. – з якоюсь досить сумною усмішкою мовив гість і, підморгнувши на прощання Хелен, вийшов з ресторану.