Частина 4

Океан стелився перед Олею як привітна скатертина-самобранка. Він наче спеціально надавав для харчування – дрібні дари, для сну – зручні скельні виступи, вкриті м’якими водоростями. Їстівна дрібнота траплялась на шляху дівчина у такій кількості, що її навіть ловити до пуття не приходилось, радше вибирати, як на заваленому товаром базарі. Тільки й різниці, що грошей ніхто не просив.

Жодного великого хижака, жодного дратуючого судна з тенетами, жодного дрібно-отруйного мешканця глибин, котрий би спробував покращити освіченість Олі емпіричним шляхом. Не подорож, а цілковите задоволення.

Одного ранку, легко пообідавши парою молюсків у прикуску з новенькою смачною червонуватою водорістю, лавіруючи між невеличкими кам’яними виступами в погоні за косяком риби, Оля помітила попереду обриси високих підводних скель. Вони наче щось нагадували, щось давно забуте, чи може бачене уві сні… Азраі зупинилась і, полишивши полювання, задумливо попливла вперед. Поступово з сині виступили величезні, сягаючі, мабуть, далекої поверхні, похмурі скелі. В центрі чорніла ущелина, наче ворота в інший, на вигляд не дуже добрий, світ.

Русалка уповільнилась, відчувши легке запаморочення, наче від випитого келиха шампанського. Дивно і знайомо…

Дівчина уважно оглядала ущелину. Вузька, темна, похмура, та одночасно наче зблискуюча дивним сяянням на межі зору. Цікаво… Це темне провалля вабило, хоча й виглядало дуже негостинно. Проте Оля вже навчилась довіряти своїм інстинктам, і якщо вона щось відчуває, отже – щось тут є.

Темні, гранітні чи базальтові, скелі з обох боків, спочатку не зацікавили Олю. Камінь, водорості, мушлі, актинії. Проте придивившись, дівчина помітила деяку незвичність – підозрілу симетрію. Обриси, розташування водоростей, навіть мушлі росли так, наче їх хто спеціально висаджував… Наче це доглянутий вертикальний квітник. А отже…

Раптом з-під водоростей, з двох боків від Олі, з’явились дві величезні мурени і з загрозливим шипінням поплили на дівчину. Азраі мимоволі сахнулась, та чомусь недалеко.

 -- Гидкі пащеки…– хижаки викликали не найкращі емоції. Неприємними були, як їх морди, так і поведінка. Проте, було саме неприємно, а не страшно. Та й мурени, попри перший стрімкий атакуючий кидок, не напали, а за півметра до гості зупинились, наче до чогось прислухаючись. Висіли перед русалкою, загрозливо звиваючись і демонструючи, видані їм природою, гострі зуби. Природа звичайно щедра пані, але в даному випадку могла й поскупитися.

-- Цікаво. Наче собаки на прив’язі… – пробурмотіла Оля, обережно наблизившись до морських страхіть. Мурени наче вишкірились, грізно почали відкривати та закривати рота, переміщуватись у вертикальній площині, проте не нападали і не відступали. Оля трохи відпливла вбік – хижаки підозріло повернули за нею голови, але й потому. Дивно. Справді наче щось охороняють. Дівчина, попри здоровий глузд, попливла прямо на мурен, збираючись проскочити між ними. Русалку шалено вабило вперед, і якась частина Олі була впевнена, що бридкі істоти не нападуть. Якась частина. А інша, та, яка зветься здоровий глузд, панічно металась свідомістю, шукаючи де в дурепи «кнопка зворотнього ходу».

Коли азраі вже опинилась поміж хижаків, страх таки вчепився у Олю. Проте лише страх. Морські істоти й надалі лише спостерігали, нагадуючи грізних вишколених собак, котрі насторожено чекають коли злодій помилиться, і господар нарешті мовить «фас». Бажання вчепитись непроханій гості у горло, явно відображалось у цих маленьких злих очах.

-- Ласкаво просимо до країни Азраі, – прозвучав раптом в голові у дівчини владний жіночій голос, від якого Оля здригнулась, а мурени миттєво зникли в печерах між водоростями. Тільки хвости мелькнули. Чесно кажучи, у юної азраі виникло таке саме бажання. Проте гідного укриття поряд не спостерігалось, а прохати потіснитись змієподібних хижаків, то було занадто навіть для Олі. Отож довелось зібрати всю наявну сміливість в кулак (скромна така жменька) і, піднявши погляд, подивитись, хто то так привітно вітається, що першим виникає бажання втекти світ за очі.

Перед Олею в ущелині, наче нізвідки, з’явилась Азраі. Тільки но було пусто, а вже ось вона. Матеріалізувалась чи що? Дівчина вражено розглядала незнайомку. Цю жінку русалкою язик не повернеться назвати навіть під страхом смерті. Краса і сила в чистому вигляді. Досить сувора і грізна. Такий собі варіант морської амазонки. Висока, з темним хвостом, довгим рудим волоссям, що наче навіть трохи світилось зсередини, із дивовижними, проте не витонченими, а більше схожими на обладунки, металевими прикрасами на хвості, грудях, передпліччях. На голові у незнайомки було щось середнє між ажурною короною і шоломом, а в руках чи то меч, чи то посох з сяючим білим каменем. Ні, мабуть таки не посох, а якийсь подовжений меч-сокира з довгим руків’ям. Сяючий камінь, розміром з невелике яблуко, був вставлений у саме полотно зброї. Що то саме зброя, було зрозуміло одразу. Те, як жінка тримала його, вже багато про що казало. Так не тримають небезпечне, проте мирне знаряддя. Оля на власному досвіді знала, що тримати в руках сокиру, аби щось перерубати то одне, а аби когось – геть інше. Сільська дівчина свого часу курей рубала – мала змогу порівняти. Одне радувало – застосовувати проти гості цю «іграшку» наче, поки що, не збирались.

- І… вам добрий день…– вражено промовила на автоматі дівчина.

- З чим прибуло дитя азраі?

- Чому дитя? – здивувалась Оля, відволікаючись від розглядання. Ким-ким, а дитиною вона себе не вважала років з восьми, максимум дев’яти.