Частина 3

 Вранці Ольгу розбудив все той же апетитний хруст біля вуха – черепашатко з дивовижною наполегливістю їло імпровізоване ліжко. Майже всі листочки периметром гамака були вже погризені цим дитятком і нагадували таке собі чудернацьке мереживо.

--Неслухняний гарнюня. Добре що ти маленький і не перегриз самі стовбури, бо серед ночі приземлитись п’ятою точкою на зграйку морських їжаків, було б ду-уже неприємно, – хмикнула Оля, оглянувши наслідки діяльності свого нового друга. Та занадто перейматись бешкетуванням малятка дівчина не збиралась. Мереживний гамак, той мереживний – спати однаково зручно. Прихопивши «гризуна», вона відправилась досліджувати підводний ліс.

Зранку тут було ще гарніше. Світлі, яскраво-зелені, виблискуючі сонячними зайчиками, що танцювали на лусці риб, рослинах, поверхні води, самій русалці, підводні джунглі вражали. Шалене свято світла, кольорів, життя. Цей підводний край був густонаселеним найрізноманітнішими жителями. Олю оточувала купа різнокольорових риб, їжаків,  морські коники (іноді такі чудернацькі, що до останнього не зрозуміло коник то, чи суміш водорості та морського їжака), сяючі в сонячних променях риби-голки (що регулярно чогось висіли вертикально і нагадували, що завгодно, але не рибу), скумбрії (котрі азартно, як коти за мишами, ганялись за здобиччю між зеленого листя). Оля, замріяно погладжуючи черепашатко, раптом зрозуміла, що шалено хоче тут трохи пожити. Місцина напрочуд гарна, та за один день її не роздивишся. Чому б не влаштувати собі кількаденні канікули? Має ж вона на них право?

На сніданок дівчина вирішила вполювати скумбрію. Гарна смачна риба, проте вертка – доки спіймаєш, десять разів задумаєшся, чи точно ти взагалі хочеш їсти. Проте Оля була голодна і настирна- тож скоро вже поснідала і зайнялась  ретельним вивчення підводного лісу.

Між «деревами» тут ширяли летючі риби, причому різні на вигляд. Деякі нагадували бабок, інші були подібні до тропічних метеликів з тонкими прозорими крилами, прикрашеними блакитними, ледь помітними перетинками. По самим водоростям повзали різнокольорові молюски, краби, ще якісь химерні створіння. Деякі краби були досить невеликі і цілком прийнятні в ролі здобичі, якщо не звертати уваги на грізно клацаючи перед носом клешні. Якщо вхопити такого «красеня» за спину, клешні вже не були загрозою. Щоправда одного разу Оля натрапила на здоровенного, більшого за саму азраі, краба, що нагадував павука. От від того страшидла русалка дременула до того, як монстр вирішив з’ясувати, хто це такий його роздивляється. Павуків Оля з дитинства якось не дуже полюбляла, а таких розмірів…Та ще й з клешнями… Красно дякую, обійдемось без близького знайомства.

Не рідко на водоростях і скелях їй зустрічались різні актинії. Такі собі симпатичні осілі хижаки – принаймі їх щупальця точно були пристосовані для полювання. Азраі в цьому неодноразово переконувалась, роздивляючись як чергову невеличку рибинку обплутують ці цікаві створіння. Доволі швидко дівчина додумалась нахабно грабувати цих осілих мисливців, присвоюючи їх свіжеспійману здобич собі на обід чи вечерю. Актинії ображались, намагались її жалити. Та кому страшні такі смішні, ледь помітні, наче від кропиви, опіки, після спілкування з Португальським корабликом?!

Іноді з рухливих «пальців» актиній визирали смішні червоно-чорні рибки, які здається примудрились  домовитись з цим незвичним хижаком про співпрацю. Бо тих рибок, на відміну від інших, актинії не чіпали. Придивившись до поведінки пари такої «зебристої» малечі, що регулярно виринала з «пелюстків» цієї «квітки», Оля з подивом зрозуміла, що  малеча взагалі гарно влаштувалась. В середині актинії, під захистом хижих щупальців, рибки влаштували гніздо! По невеликій пласкій внутрішній поверхні були наче розсаджені маленькі, майже мікроскопічні, мальки. У цієї дрібноті колір батьків майже не вгадувався, проте чітко було видно оченята. І ті оченята (сотня, не менше!) з цікавістю роздивлялись здивовану русалку, доки поряд обурено-перелякано тріпотіли плавцями батьки. Азраі обережно прикрила мальків, полишивши хитрих рибок радіти не виправданій загрозі. Дитсадок грабувати дівчина не збиралась.

Взагалі ці яскраві, червоно-чорні, з білими смужками рибки викликали асоціації з якимись тропічними пташками, а актинії – з квітами. І різноманітність цих «квітів» була неймовірна. Жовті, червоні, зелені, сині, такі, що світяться в темряві, великі, середні, маленькі, ті, що ростуть поодинці і великими квітниками. Тобто обрати можна на будь-який смак. Природа вражала своєю вигадливістю.

Та навіть актинії не могли порівнятись з різноманітністю дрібних молюсків, що збивали з пантелику не лише варіантами забарвлення, але й форми. Якщо актинію ще якось можна було ідентифікувати за наявністю більш менш схожих частин ( підошва, тіло, щупальця), то на цих створіннях жодні орієнтири не допомагали. Береш гарненький листочок, аби прикрасити волосся, а він висуває ріжки і починає по тобі повзти! Молюски могли бути  у формі пелерин, квітів, листочків, комах, і ще чогось такого, до чого Оля навіть порівняння підібрати не могла.

В якийсь день, організувавши собі черговий рол з невеличкої рибини і водорості, Оля вліглась у гамак і з цікавістю розглядала оточуючий її світ. Це стало вже її звичкою – сніданок, влягтись і… все. Вона могла годинами спостерігати вируюче навколо життя. Сонячний день робив цей світ жовто-зеленим, похмурий –  блакитно-туманим, ніч все взагалі перетворювала на сяючий хаотичний мегаполіс. Було у цієї місцини щось таке неймовірно заворожуюче, що якби не шлунок, зі своєю дурною потребою їсти (та скільки можна? Вже як черапашка, листя на гамаку обгризати почала!), дівчина б взагалі не відривалась від неймовірно захоплюючого заняття – спостерігати. Олю охопив якийсь дивний спокій. Внутрішній поклик, що раніше ледь чи не штовхав її у спину, раптом замовк, а загальний стан був більш на все схожий на шалений приступ ліні. Подібне в неї було колись дома, після хвороби. Коли дівчина вже почала одужувати, проте старанно виконувала настанови лікаря «нічого не робити, доки організм відновлюється!» Ось і зараз Оля багато спала, приглядала за черепашкою, просто лежала чи гойдалась у гамаку. Взагалі дівчина сама собі нагадувала якусь личинку в коконі, а не активну азраі, проте нічого з цим зробити не могла і не бажала. Просто іноді ловила себе на легкому подиві від власної пасивності і…. насолоджувалась життям далі.