Частина 1

Світла яхта легко розсікала океанські хвилі. Два трикутних білосніжних вітрила розкинулись над чотирнадцятьма метрами палуби, синню відблискували ілюмінатори кают, поскрипували канати, зблискували на сонці хромовані деталі, тихо працював двигун. Це стрімке досягнення сучасної техніки було призначене аби радувати своїх власників елегантним екстер'єром, легкою керованістю та вдалим поєднанням комфорту і функціональності. Біля штурвалу, зробленого у традиціях старовини з полірованого дерева, на кокпіті сидів смуглявий молодий чоловік в білій сорочці та брюках. Русяве волосся тріпав легкий вітер. Перед капітаном стояв невеликий компактний електронний прилад, що нагадував за розміром невеличкий дипломат. Чоловік трохи хмурився, уважно стежачи за відміткою на невеличкому моніторі і одночасно корегуючи за нею курс.

- Андре, ти скоро? – почувся жіночий голос з кают-компанії.

- Так, Хелен, буквально хвилинку.

- Невже є сенс настільки уважно слідкувати за тим китом? Він від тебе далеко не втече. Не метеор же врешті-решт.

- Не метеор, проте за потреби може розігнатись майже як наша яхта.

- А я думала це неспішні створіння… - почувся коментар з відкритого ілюмінатору.

- Якщо за тобою женеться китобій з гарпуном, то вроджена неспішність швидко вивітрюється, - хмикнув чоловік, бігаючи пальцями по компактній клавіатурі.

- Та ти  ж наче не китобій, аби він від тебе гріб на такій швидкості. Не нервуй так, не втече.

- Сподіваюсь. Проте, знаю я цих милих істот. За ними пильно стежити потрібно. Зараз зникне з екрану і шукай потім її…

- Кого – її? – уточнила миловидна пухкенька білявка, що саме вийшла на палубу.

- А? - підняв погляд від монітору Андрій, -  Самицю синього кита.

- Цікаво що вона тут плаває. Вони ж наче північніше мешкають? – задумливо мовила молода жінка, щоправда не розвиваючи дану тему далі. Вона акуратно присіла поряд з молодим чоловіком, притримуючись однією рукою за релінг і, неспішно потягуючи червоний сік зі склянки,  відсторонено роздивлялась обрій.

- Взагалі то сині кити мають дуже широкий ареал. Щоправда ця красуня той ще мандрівник, – капітан яхти, трохи нахиливши екран свого технічного пристрою, задумливо подивився на супутницю. Невисока, пухкенька, з платиновим волоссям середньої довжини, яким грайливо тріпав вітер, сіро-зеленими очима, одягнена у простору світлу кремову сорочку та білі брюки, жінка виглядала напрочуд органічно на цій яхті. Щоправда й сам Андрій також зараз мало нагадував, як Мальтійського заробітчанина, так і легковажного міського хлопця, що приїхав до тітки на береги Азовського моря. Змінились не лише одяг молодика, але й манери, мова спілкування. Зараз він розмовляв ідеальною французькою, без жодних ознак того, що ця мова може бути йому не рідною.

- Тобі ще не набридло ганятись за цим дивним китом? Тоді, на Мальті, ми стояли стільки, що я встигла гарний шматок роботи написати і весь острів об’їхати, а кита так і не побачила. Потім наче з’явився (оті  радісні крики «Знайшов!» серед ночі наштовхнули мене на цікаву версію в дослідженнях) та чомусь втік. Зараз знову ти його бачиш виключно на моніторі. Особисто я навіть хвоста не помітила в околицях. Я взагалі думала, що кити у Середземне море не запливають.

- Зазвичай ні. Та мені його разу трапився чудний смугастик Сіббалда. Випадає з усіх стандартів… – Андрій невизначено знизав плечима.

- Андре, якби я не знала тебе та твою одержимість дослідженнями, вирішила б, що ти ганяєшся, як мінімум, за нареченою, що накивала п’ятами з-під вінця.

- Угу, гарненька така наречена - довжиною у тридцять метрів і вагою в півсотні тон. Боюсь у мене на таку здоров’я не вистачить, - усміхнувся Андрій, не відриваючи очей від монітору.

 -У тебе? Не зменшуй свої здібності. В тебе і не на таку вистачить, - розсміялась сріблястим сміхом жінка, - Закінчуй та пішли обідати. Сьогодні я була у настрої – у нас лобстери в меню. Я так пригадую ти наче до них непогано ставишся.

- Покажи мені того, хто до них погано ставиться.

- Я наприклад. Мене більше радують устриці, - відповіла Хелен, зникнувши в кают- компанії.

- Ну-ну, ото я і бачу – ти з лобстерами розправляєшся на раз виключно від великої нелюбові,- хмикнув їй у спину чоловік. Встановивши потрібний курс та ще раз перевіривши дані на апаратурі, яка була надійно закріплена, він прикрив кришку і направився слідом за супутницею.

§§§

Ольга пливла крізь сині простори океану, дивуючись їх нескінченності і відчуваючи деякий острах перед цією величчю. Занурюючись у глибини до майже повної темряви, русалка з’ясувала, що зір азраі дуже швидко адаптується до зменшеного освітлення. Було дивовижно розуміти, що навколо дійсно темно, та вона все одно дуже непогано бачить, лише кольоровий діапазон змінюється. Всі скелі, водорості, риби  набували синьо-сіро-білих кольорів, а от зустрінуті морські істоти, що мали здатність світитись, сприймались, як казковий феєрверк у нічному небі. При цьому вони, як не дивно, не осліплювали, попри різкий контраст у яскравості. Сяючі, різнокольорові ці дивовижні створіння просто викликали неймовірне захоплення та якусь неконтрольовану радість. Адже, коли пливеш у майже повній темряві, орієнтуючись більшою частиною на рух води та сенсорне сприйняття, і раптом бачиш попереду щось сяюче, що грає всіма кольорами веселки – це сприймається як  чиста магія. Хоча мабуть оточуюча нас природа і є магія. Невивчена, непередбачувана, здатна наповнити  неймовірними формами життя майже все. Як цим можна не захоплюватись? От Оля і не  могла втриматись від суто дитячого захоплення, що суттєво її відволікало. Наприклад, дівчина довго не могла  полишити у спокої одну зустрінуту на глибині чудернацьку медузу. Напівпрозора, сяюча, ажурна, наче загублена казковою принцесою дорогоцінна накидка, істота неспішно дрейфувала в цілковитій темряві глибин наче дивовижне видіння, а не просто морський організм. Заворожуюче видовище, з яким не міг порівнятись жодний з бачених  дівчиною фільмів про магію чи фантастику.